Главная / История / РОДИНА ГАЛАГАНІВ: СЛІД В ІСТОРІЇ

РОДИНА ГАЛАГАНІВ: СЛІД В ІСТОРІЇ

РОДИНА ГАЛАГАНІВ: СЛІД В ІСТОРІЇ


Мета. Познайомити учнів із родиною Галаганів, пов’язаними з нею пам'ятниками архітектури, видатними особистостями цієї сім’ї, зразками культурної спадщини. Пробуджувати інтерес до маловідомих сторінок історії славних імен Чернігівщини. Виховувати бережливе ставлення й почуття гордості до історичної спадщини рідного краю, його архітектури та культури, бажання продовжувати історичної традиції, зберігати й примножувати надбання наших предків.

Обладнання: "Портретна галерея" видатних представників родини Галаганів, родовідне дерево Галаганів (схема). Епіпроектор, фотографії та малюнки з видами архітектурних споруд, парків та пам’яток, створених на кошти чи за сприяння цієї родини. Книжкова виставка творів письменників про родину Галаганів, Чернігівщину.

Хід заходу

Учитель. Історія народу і держави складається з життя конкретних людей, родин, династій.

Родовідна пам'ять - явище унікальне. У давнину було за обов'язок знати поіменно свій родовід від сьомого коліна. Пам'ять про своїх предків була природною потребою. Триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням, було обов'язком. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам'яттю, зневажливо називали людьми без роду-племені.

Ведучий 1.

Якщо позабудеш стежину до хати,

Яку дитинчам навпростець протоптав,

І матір, і рід свій, і слово крилате,

То значить, чужинцем бездушним ти став.

(Р. Братунь)

Ведучий 2.

Родина – це те коріння, яке живить усе дерево життя людського. Коли відсікти його корені, то воно не зможе нормально жити. З історії роду складається історія держави. Родовід – це невичерпне джерело героїчних, мудрих, красивих, добрих вчинків людей. Знати свій родовід, зберігати його нетлінну пам'ять – означає любити свою Вітчизну. Це обов'язок не тільки перед минулими, але й перед майбутніми поколіннями. О. С. Пушкін писав: «Пишатися славою своїх предків не тільки можна, але й треба; неповага до неї є ганебна легковажність».

В історії українського народу є чимало родин, які залишили помітний слід в історії. Свого часу ці імена були відомі та шановані далеко за межами їхньої малої батьківщини, а тепер залишаються незаслужено забутими. До таких родин, оповитих легендами і переказами, прославлених добрими вчинками, належить і славний рід Галаганів з Чернігівщини.


Історик. Родоначальником династії Галаганів був Гнат, козацький полковник з містечка Омельник на Полтавщині (демонстрація портрету).

На початку Шведської (Північної) війни 1700-1721 рр. Гнат Іванович Галаган був полковником Компанійського козацького полку. У ході бойових дій Г. Галаган, зрадивши Івана Мазепу, перекинувся до Петра І і 1709 р. отримав наказ допомогти у зруйнуванні Запорозької Січі. За зраду і знищення беззбройних козаків він був проклятий до сьомого коліна, а нащадки спокутували вину. За такий вчинок цар Петро І подарував Гнатові Галагану звання прилуцького полковника і маєтності на Прилуччині, у тому числі Сокиринці.

Ведучий 1.

Помер Гнат Галаган в 1748 році. Похований у Прилуцькій церкві Преображення Господня. Після відставки Гната Галагана місце Прилуцького полковника зайняв його син Григорій. Та полковником Григорій був недовго: він відрікся від посади і жив у Сокиринцях, які були для нього були для нього утіхою і розрадою. Помер він 1777 року і похований у побудованій ним же Вознесенській церкві (знищена у 1937 р.). Довгий час над його похованням на стіні висів полковничий пернач, а на металевій дошці з зображеннями фамільного герба і козацьких військових клейнодів написаний Петром Тарновським "епітафіон", тобто жалісний надгробний напис, з переліком заслуг небіжчика.

Ведучий 2.

Іван Григорович Галаган (1740-1789 рр.) – уже третій представник полковницької династії Галаганів, як керувала Прилуцьким полком більш ніж півстоліття. На відміну від батька і діда Іван Григорович – людина вже зовсім іншого складу, він добре вихований і освічений, модно одягається, носить перуку і вже не бере до рук дідівського пернача.

Історик. Народився Іван 1740 року в Прилуках, тут минуло його дитинство і юність. Одружився у 1764 році (за порадою батька) на Катерині Дараган, доньці київського полковника Юхима Дарагана й племінниці останнього Розумовського (демонстрація схеми «Родовідне дерево Галаганів»).

23-річного Івана Григоровича призначили командувати Прилуцьким полком, після того, як його батько добровільно пішов у відставку. У 1763-1764 рр. за універсалом гетьмана Галаган провів перепис усього населення полку. Йому ж довелося запроваджувати введені гетьманом однострої, озброєння та спорядження для виборних козаків – це були останні розпорядження гетьмана (як відомо, у 1764 р. Катерина ІІ остаточно ліквідувала гетьманство).

У 1767 році Іван Галаган полишив військову службу, царським указом від 17 січня 1771 року йому присвоєно чин колезького асесора у відставці.

Ведучий 1.

Кілька наступних років Іван Галаган живе в Прилуках, але 1781 року трапилася жахлива пожежа, яка майже повністю знищила дерев’яне місто. Тоді й довелося Івану Галагану з сім’єю перебиратися в родове гніздо Сокиринці. В Сокиринцях Іван Григорович побудував новий двоповерховий будинок на кам’яному фундаменті, прикрашений колонадами й фронтонами, оточений флігелями. На величезній галявині були влаштовані квітники й газони, алеї з підстрижених лип, альтанки. Саме це й був початок отого казкового Сокиринського парку, яким і досі милуються люди.

У подружньому житті Івану Григоровичу не пощастило. Його шлюб зі знатною Дараганшею був нещасливим і подружжя, вже маючи 3-х дітей, роз’їхалося.

Ведучий 2.

Іван Григорович часто хворів, став жити тихо, непомітно, цурався гостей та велелюдних зібрань. Окрім Сокиринців, він володів ще й с. Дігтярями та майже всім селянським населенням м. Ічні, де в нього була садиба і великий маєток. Помер Іван Галаган у 1789 році, поховали його біля домової церкви в сокиринському саду, яку він сам і збудував. Його маєтки, землі, близько 6 тисяч кріпаків успадкував єдиний син Григорій (демонстрація схеми «Родовідне дерево Галаганів»).

Ведучий 1.

Молодий Галаган (Григорій Іванович) отримав освіту в Лейпцігу, потім служив у війську, приймав участь у російсько-турецькій війні 1788-89 років, у відставку пішов прем'єр-майором. Одружився з Іриною Милорадович, мали вони двох синів і доньку, які й стали спадкоємцями всіх величезних галаганівських багатств. Власником маєтку в Дігтярях та ще земель і 8 тисяч кріпосних душ у Полтавській і Чернігівській губерніях став старший син Григорія Івановича бездітний Петро (1792-1855), а Сокиринці дісталися молодшому Павлові (1793-1834).

Ведучий 2.

Обидва брати отримали освіту в петербурзькому училищі вищих наук. Причому молодший Павло показав гарні здібності до наук, добре вчився, мав велику схильність до мистецтва, добре малював, з захопленням вивчав архітектуру. Після училища брати Галагани вчилися в Гірничому інституті, 1813 року Павло Григорович вступив на державну службу до міністерства закордонних справ. Це був чорноокий, високий і стрункий красень, розумний і чемний, освічений і добре вихований молодий чоловік. Любив живопис, музику, архітектуру, тонко й чутливо сприймав усе прекрасне. В домі графа Михайла Васильовича Гудовича Галаган познайомився з його племінницею графинею Катериною Василівною Гудович - донькою генерал-лейтенанта. У 1814 році вони одружилися. Після весілля молоде подружжя оселилося в Сокиринцях, у предківському домі.

Мистецтвознавець. Жили Галагани мирно й дружно, у повній злагоді й любові. Після втрати перших трьох діток, у подружжя народився в 1819 році син Григорій, а в 1823 році - донька Марія. Павло Григорович не служив, не приймав участі в дворянських зібраннях, жив дещо замкнуто, дуже багато читав. А ще милувався пишною красою, яка його оточувала і мріяв створити тут райський куточок, садибу-казку. Якось зачув, що у родича графа Милорадовича в селі Вороньках Лохвицького повіту учений-садівник з Саксонії І. Є. Бістерфельд розвів небачений у наших краях за красою сад. Поїхав, поглянув і зрозумів, що саме про таку ось красу він і мріяв. Закінчилось тим, що Галаган "переманив'' до себе саксонця і з 1823 року той уже порядкував у Сокиринцях. Розмахнутися було де. Старий парк з дубами-велетнями по 300 й більше років та ще 600 десятин незайманого лісу понад річечкою Уткою і далі на південь, аж до самого роменського шляху. Уже на наступний рік в Сокиринці з Москви приїздить досить відомий на той час архітектор Павло Андрійович Дубровський, який уже спорудив немало будівель в Москві, Чернігові, Миколаєві, Києві. Брати Павло і Петро Галагани уклали з ним угоду про будівництво двох садиб в Сокиринцях і Дігтярях. Після укладення контракту архітектор разом з родиною оселився в Сокиринцях і прожив тут 5 років, спорудивши за цей час обидві садиби. Треба зауважити, що Павло Андрійович з честю виконав замовлення Галаганів. Він створив шедеври класичної архітектури, які нині увійшли до скарбниці пам’яток національної культури. Разом з будівництвом в Сокиринцях велася робота по створенню парку за проектом Бістерфельда. Вони працювали разом – господар, архітектор і садівник, творчо доповнюючи один одного. Павла Галагана можна з повним правом вважати співавтором цього видатного двірцево-паркового ансамблю (демонстрація фото маєтку родини Галаганів у Сокиринцях).

Ведучий 1.

У щойно зведений палац сімейство Галаганів переселилося восени 1829 року. Та пожити в новій оселі господареві не вдалося. Галаган часто і тяжко хворів, здоров’я погіршувалося, треба було лікуватися, їхати за кордон. Але Павло Григорович не уявляв себе десь поза Сокиринцями, поза чарівним світом, створеним ним самим. В 1834 році, відчуваючи що життя закінчується, П. Г. Галаган вирішив їхати до столиці, щоб влаштувати дітей, дати їм якомога кращу освіту і виховання. До Петербурга він уже не доїхав і 17 жовтня 1834 року помер у Москві. Його прах перевезли в Сокиринці і поховали поряд з батьком в саду, біля домової церкви. Це була його остання воля, він і після смерті хотів бути в створеному ним зеленому земному раї.

Мистецтвознавець. У 1858 році Катерина Василівна побудувала нам могилами чоловіка Павла Григоровича, його батька Григорія Івановича і діда Івана Григоровича прекрасну п’ятиглаву церкву в ім'я апостолів Петра і Павла з високохудожнім іконостасом і мармуровою підлогою.

Ведучий 2.

Григорій Павлович Галаган (демонстрація портрету) увійшов в історію як високоосвічена людина, діяч української культури, багатий поміщик, меценат. Зібрав значну колекцію художніх творів українського, російського та західноєвропейського мистецтва в родовому маєтку Сокиринці.

Григорій Павлович одружився в 1847 році на Катерині Василівні Кочубей з давнього козацького роду, засновником якого був знаменитий генеральний суддя Василь Леонтійович Кочубей, який поплатився головою за зраду гетьманові Івану Мазепі (демонстрація схеми «Родовідне дерево Галаганів»).

Історик. Після закінчення в 1840 році юридичного факультету петербурзького університету, Галаган побував за кордоном, а потім вступив на службу. Три роки він служив у Чернігівській палаті державного майна. 1843 рік можна вважати початком доброчинної діяльності Григорія Галагана, бо він роздає хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам. 1848 – 1851 рр. молодого добродія обирають предводителем дворянства Борзненського повіту, 1851 – 1852 – “совісним суддею Чернігівської губернії”.

Григорій Галаган входив до Комітету з влаштування та поліпшення побуту селян (1858-1859), був членом Редакційної комісії (1859-1861), з 1871 по 1881 — Прилуцький повітовий предводитель дворянства, з 1882 й до самої смерті — член Державної Ради; мав ордени Білого Орла та Володимира II ступеня.

Ведучий 1.

Григорій Павлович і Марія Павлівна після смерті їхнього дядька Петра успадкували величезні багатства роду Галаганів. Але це не заважало Григорію Павловичу збирати і публікувати народний фольклор, мистецькі пам'ятки, приймати активну участь у діяльності Географічного товариства, допомагати матеріально митцям. Галаган був у добрих стосунках з Тарасом Григоровичем Шевченком, який часто і залюбки зустрічався з ним і звав просто Грицем.

Ведучий 2.

Діяльність Галагана викликала чимало доносів. Утворювалися комісії, щоб ревізувати діяльність Галагана, ревізував його сам тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв (автор “Валуєвського циркуляру” про те, що української мови “не було, нема і не буде”).

Ведучий 1.

Коли у подружжя Галаганів народився хлопчик, його назвали Павлом – це родове ім’я. Дитину виховували в українських традиціях, вчили рідної мови, одягали в українські строї. Малий Павлусь знав поезії Шевченка, читав їх напам’ять. Тарас Григорович був знайомий із Григорієм Галаганом, ще до заслання зустрічався з ним у Москві та Петербурзі, подарував у 1844 році «Тризну» з автографом. Галаган купував художні твори Шевченка, щоб підтримати його матеріально.

Ведучий 2.

Юнак помер у 16-річному віці від тифу (демонстрація портрету). Подейкували, що Галаган після смерті сина почав вірити в містику, повірив і у прокляття запорозьких характерників на весь його рід. Адже у той страшний 1709 рік, рівно 160 років тому, коли російські війська, захопивши при допомозі Галагана Запорозьку Січ, звіріючи від гарячої крові рубали полоненим січовикам голови і дерли з живих шкіру, козаки прокляли зрадника до сьомого коліна. Павлусь саме й був отим сьомим коліном Гната Галагана, на ньому цей рід і закінчився.

Григорій Галаган:Усе перервалося і впало несподівано. Нам лишилося одне з двох: або віддатися тузі – цілковитій і безкінечній, до якої кликала душа, або, борючись з тугою, прагнути до того, щоб наш нещасний син продовжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми обрали останній шлях, і з цією метою заснували Колегію Павла Галагана”.


Історик. 15 травня 1869 року в листі до М. Юзефовича Галаган передав на розгляд проект створення загальноосвітнього навчального закладу закритого типу для хлопчиків 14—16 років. У обговоренні цього проекту взяли участь відомі київські педагоги, представники української інтелігенції.

Колегія відчинила двері для учнів 1 жовтня 1871 року (демонстрація фото Колегії Павла Галагана у Києві). Для утримання її Григорій Галаган продав 8 тисяч десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях на суму 275 тисяч рублів, пожертвувавши до фонду навчального закладу мільйон (!) рублів і придбавши садибу – три будинки і кілька флігелів по вулиці Фундуклеївській у Києві – цілий квартал. У колегії навчалося 16 вихованців, згодом їх число сягало від 50 до 67 осіб, з них стипендіатів Галагана (тобто утримувалося його коштом) було 29-31 учень.

Ведучий 1.

Учні Колегії випускали журнал “Слово”, заснували історико-літературне товариство, де читали реферати з історії, літератури, філософії, економіки, переклади. Це виходило за рамки програми, але того не забороняли адміністрація Колегії, Григорій Галаган – патрон закладу. У листі до міністра народної освіти Дмитра Толстого Григорій Галаган писав: “Я хотів би надати заснованій Колегії більше самостійності в діях, аніж мають казенні гімназії”.

Ведучий 2.

Колегія складалася з чотирьох класів, які програмно відповідали чотирьом старшим класам класичних гімназій. Директора призначав фундатор або його спадкоємець, а затверджував міністр народної освіти. Серед викладачів академії – знаний історик Єлисей Трегубов, відомі живописці Микола Мурашенко і Микола Пимоненко, видатний освітянин і видавець Володимир Науменко, член-кореспондент Російської академії наук Павло Житецький.

Вихованці Колегії Павла Галагана жили у комфортних умовах при навчальному закладі, а влітку ті, кого не забрили батьки, виїздили на дачу до мальовничої місцевості під назвою Покорщина у місті Козельці.

Історик. Випускниками Колегії були: академіки Агатангел Кримський – секретар Всеукраїнської Академії наук, сходознавець, поліглот, перекладач, поет; Володимир Липський – ботанік, президент ВУАН; Нестор Котляревський – історик літератури, академік Петербурзької АН, директор Пушкінського дому; Володимир Грабар – правник-міжнародник; Дмитро Петрушевський – історик Західної Європи; Михайло Калинович – мовознавець, лексикограф, головний редактор російсько-українського словника. А ще оригінальні українські поети, неокласики Михайло Драй-Хмара і Павло Филиппович.

Мистецтвознавець. Не можна обійти увагою й унікальність бібліотеки Колегії, придбаної на кошти Григорія Галагана та його спадкоємців: вона нараховувала понад десять тисяч томів (значна частина збереглася і нині – в приміщенні Колегії тепер Музей літератури України), раритетні твори “Лексикон словенороський” Памви Беринди 1627 року видання, список “Історії Русів” XVII століття та інші.

Історик. 13 лютого 1873 року Григорій Галаган очолив Південно-Західний відділ імператорського Російського Географічного Товариства.

1874 року зусиллями членів Товариства проведено перший перепис населення міста Києва, ще раніше – Житомира. У серпні того ж року за ініціативи Південно-західного відділу відбувся Археологічний з’їзд, на якому прозвучали цікаві доповіді; у роботі з’їзду взяли участь знані вчені – Микола Костомаров, Дмитро Іловайський, Ізмаїл Срезневський, Вікентій Хвойка, Орест Міллер, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. У березні 1875-го відділ Товариства продемонстрував результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конгресі і виставці у Парижі. Південно-західний відділ видав два томи власних “Записок”, “Історичні пісні українського народу” Антоновича і Драгоманова, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка, три томи праць Михайла Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва. На жаль, Григорій Галаган не витримав до кінця. Коли почалося офіційне переслідування Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства за “неблагодійність і сепаратизм”, Галаган склав із себе обов’язки голови; натомість обрали Антоновича. Це сталося 1875 року, а ще за рік Південно-Західний відділ офіційно ліквідовано згідно з Емським актом.

Ведучий 1.

Проте доброчинність Григорія Галагана не згасла. Він підтримує видання журналу “Киевская старина”, з якого і досі історики, літературознавці черпають потрібні відомості (від 1907 року “Киевскую старину” перейменовано на “Україну”). Для початку видання редактор Ф. Лебединцев саме у Галагана позичив три тисячі рублів.

Ведучий 2.

Насамкінець Г. П. Галаган створив у Дігтярях земське ремісниче училище для селянських дітей, подарувавши земству дігтярівський маєток з величезним палацом. Немало зробив Галаган і для Прилуччини. Саме його турботами і значними коштами Прилуцький повіт по кількості шкіл і учнів займав перше місце в Полтавській губернії. Його стараннями і турботами в Прилуках були створені й нормально функціонували жіноча й чоловіча гімназії.

Мистецтвознавець. А ще Григорій Павлович багато зробив для популяризації творчості сліпого кобзаря Остапа Вересая (1803—1890), який жив у Сокиринцях. Він знайомив з ним своїх гостей (а серед них були художник Л.М.Жемчужников, який написав картину "Кобзар з поводирем на шляху" (1854), письменник І.С.Аксаков та інші). Ним зацікавився композитор Микола Лисенко, який разом з О.Русовим написали про кобзаря перші ґрунтовні статті. Завдяки допомозі таких людей Остап Вересай виступав у 1873 та 1874 рр. у Києві, а в 1875 р. — у Петербурзі. Жителі Сокиринців не забули свого видатного земляка і у 1971 р. спорудили в парку пам'ятник Остапу Вересаю (демонстрація фото)

Учениця.

В куточку мальовничої природи

Він відпочити сів на постамент.

Він, справжній українець, син народу,

Відомй всім кобзар – сокиринський Гомер.

Розставивши важкі старечі ноги,

В задумі нахилився наперед,

Мабуть, стомивсь від дальньої дороги

І ніби на хвилиночку завмер…

З плечей спадає плащ важкий додолу,

У відповідь – мовчить Остап старий.

Через віки незмінний він в одному –

Все кобзу притискає до грудей…

А я стою. В очах застигли сльози,

І в душу вже прокралася печаль,

Відлунням затихає десь у лозах

Та пісня, що співав її кобзар.

Він похиливсь, задумався нівроку,

Незрячі очі в землю уп’ялись,

І хоч минуло майже двісті років,

Він залишається таким, як і колись.

Давно уже затихли його струни…

Все ж ніби на хвилиночку завмер

В куточку мальовничої природи

Відомий України син – Гомер.

М. Савченко


Історик. У 1888 році після смерті Г. П. Галагана родовий маєток переходить до племінниці — Катерини Павлівни Ламсдорф, уродженки Комаровської (демонстрація схеми «Родовідне дерево Галаганів»).. Для збереження пам'яті роду Галаганів Костянтин Миколайович Ламсдорф, чоловік Катерини Павлівни, в 1894 році звернувся до російського царя з проханням надати право родині Ламсдорф носити прізвище Ламсдорф-Галаган, з правом успадкування старшим сином. Костянтин Миколайович, а після його смерті дружина та діти, намагалися зберегти все, що зробив Григорій Павлович. Його могила, а також Катерини Василівни, їхнього сина Павла знаходилися поруч із церквою в особливих альтанках, схожих на квітникарські теплиці. Ці могили завжди були прикрашені квітами (на жаль, досі не збереглися ані могили, ні церкви, ні дзвіниця. Немає і альтанки в готичному стилі. Майже нічого не лишилося від оранжереї та стайні. Готичний місток потребує ремонту).

Ведучий 1.

Його син Сергій Костянтинович опікувався Колегією, продовжуючи справу своїх попередників, до самої революції. Проте на початку 20-х років минулого століття мецената заарештували прямо в лікарні, судили і відправили до Москви, після чого його вже більше ніхто не бачив.

Ведучий 2.

Останній власник садиби — М. К. Ламсдорф-Галаган. Родина залишила садибу буремного 1918 року. Сьогодні нащадки Миколи Костянтиновича живуть у США, а Павла Костянтиновича — у Франції. Іноді вони відвідують родинний маєток, але на родинну власність не претендують.


Мистецтвознавець. З цією родиною пов’язана і відома галаганівська колекція. Започаткована вона засновником роду Гнатом Галаганом, складалася (на той час) зі старовинних цінних меблів, витонченого фарфорового та срібного посуду, коштовної зброї, чудових творів західноєвропейського та вітчизняного мистецтва, декоративних тканин, французьких шпалер тощо. На жаль, на відміну від колекції В. Тарновського, доля цієї збірки склалася нещасливо. Революція, війни та людське невігластво зробили свою чорну справу. Та все ж таки у другій половині ХХ ст. більше 100 творів образотворчого мистецтва з колекції Галаганів було передано новоствореному Чернігівському художньому музею – вони стали його основою, гордістю і окрасою. Найбільшу частину колекції складає сімейна галерея Галаганів, представлені також портрети українських гетьманів – І. Мазепи, І. Скоропадського, П. Полуботка, Б. Хмельницького. Є в колекції і твори українських та російських художників ХІХ ст., твори західноєвропейських майстрів, акварельні та графічні роботи самих Галаганів, які ще раз підкреслюють любов та шану родини до образотворчого мистецтва.

Закоханий у мистецтво, Григорій Галаган не тільки зберіг, а й примножив родинну колекцію. Перебуваючи за кордоном, він купував роботи художників-земляків, щоб «підтримати та врятувати талант».


Учитель. Найголовнішим в житті Григорія Павловича було доброчинство, саме воно зробило його найвідомішою, найавторитетнішою людиною свою часу. Він над усе любив Україну, робив усе, що тільки міг на користь своїм землякам. Галаган добре знав трагічну історію українського народу. Він немов би переклав на себе спокуту за тяжкий гріх свого пращура підступного полковника Гната Галагана, який зрадив козаків.

У некролозі на смерть Григорія Галагана у вересні 1888 року газета “Киянин” писала: “На прикладі створення Колегії ми бачимо, що може зробити в нашому суспільстві людина високого державного і соціального стану, котра має великі матеріальні статки, оскільки він натхненний бажанням суспільного добра”.

Безперечно, кожному хочеться мати у своїх активах якомога більше добрих справ, адже це основний критерій доцільності існування. Підсумовують прожите люди, зводять надбання і втрати народи, нації. Українські родоводи зберігають ще багато цікавого, і потрібно тільки зуміти це побачити.



РОДИНА ГАЛАГАНІВ: СЛІД В ІСТОРІЇ
  • История
Описание:

Мета. Познайомити учнів із родиною Галаганів, пов’язаними з нею пам'ятниками архітектури, видатними особистостями цієї сім’ї, зразками культурної спадщини. Пробуджувати інтерес до маловідомих сторінок історії славних імен Чернігівщини. Виховувати бережливе ставлення й почуття гордості до історичної спадщини рідного краю, його архітектури та культури, бажання продовжувати історичної традиції, зберігати й примножувати надбання наших предків.

Історія народу і держави складається  з життя конкретних людей, родин, династій.

Родовідна пам'ять - явище унікальне. У давнину було за обов'язок знати поіменно свій родовід від сьомого коліна. Пам'ять про своїх предків була природною потребою. Триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням, було обов'язком. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам'яттю, зневажливо називали людьми без роду-племені.

 

Автор Кресан Жанна Владимировна
Дата добавления 05.01.2015
Раздел История
Подраздел
Просмотров 553
Номер материала 33936
Скачать свидетельство о публикации

Оставьте свой комментарий:

Введите символы, которые изображены на картинке:

Получить новый код
* Обязательные для заполнения.


Комментарии:

↓ Показать еще коментарии ↓