Главная / Другое / Лекции по Экономике предприятий

Лекции по Экономике предприятий

Тема: Підприємство як суб’єкт господарювання. Поняття, цілі й напрямки діяльності. Правові основи.

Мета: знати поняття «економіка», методологію курсу, форми прояву законів і закономірностей, взаємозв’язок з іншими дисциплінами, вміти розрізняти цілі і напрямки діяльності підприємства, основні документи, що регулюють діяльність підприємства.


ПЛАН


  1. Вступ до предмету та завдання дисципліни.

  2. Поняття, цілі і напрямки діяльності.

  3. Правові основи функціонування

  4. Статут підприємства

  5. Колективний договір

  1. Вступ до предмету та завдання дисципліни.

Практика господарювання на ринкових засадах підтверджує ту незаперечну істину, що результативність (ефективність) будь-якої виробничо-господарської діяльності залежить передусім від компетентності та творчої активності управлінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази й соціальних аспектів господарювання.

Економіка підприємства спирається не тільки на власну логіку і зміст, а й на вихідні методологічні положення суміжних економічних дисциплін.

Протягом останніх років тривало становлення ринкової системи господарювання, активніше здійснюватися економічні реформи, виявилися нові аспекти реформування форм власності і структурної перебудови економіки України.

Економіка є терміном грецького походження, що дослівно означає мистецтво ведення господарства. Будь-яку роботу, в процесі якої люди виготовляють необхідні для життя продукти та предмети (матеріальні блага), перевозять і продають їх, здійснюють після продажне сервісне обслуговування товарів тривалого користування, заведено називати виробного-господарською діяльністю, а підприємства, на яких відбувається така діяльність, є суб’єктами господарювання органічно взаємозв’язаної економічної системи.

Саме тому економіку, цілком справедливо, вважають головною цариною діяльності людей, що забезпечує суспільство життєво необхідними матеріальними благами і послугами виробничо-технічного та споживного призначення. Основною ланкою економічної системи країни, де безпосередньо продукуються товари чи надаються послуги населенню та суспільству в цілому, є економіка підприємства.

Економіка підприємства як конкретна галузь економічної науки й навчальна дисципліна базується на пізнанні та свідомому використанні економічних законів та закономірностей функціонування та розвитку суспільного виробництва. Саме виявлення конкретних форм прояву цих законів і закономірностей у господарській діяльності підприємства правомірно вважається загальним предметом дисципліни. Отже, предмет «Економіка підприємства» включає вивчення: теорії та практики господарювання на рівні підприємства, конкретних форм та методів господарювання, принципів формування й використання виробничого потенціалу, взаємодії усіх видів ресурсів; організації та ефективності господарьско-комерційної діяльності.

Методологія вивчення курсу має відповідати процесу пізнання істини: від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Ось чому в ній необхідно виокремлювати емпіричну, теоретичну та прикладну сторони. Емпірична сторона пізнання означає здійснення збиральної й описової функцій (встановлення, реєстрація, викладання й первинна систематизація фактів). Теоретичний зріс процесу пізнання реалізує функцію пояснення нових понять і термінів, створення нових та уточнення існуючих теорій, прогнозування розвитку процесів і явищ. Прикладний бік цього процесу характеризується опрацюванням практичних рекомендацій для забезпечення найефективніших форм господарювання.

Основою методології має бути єдність емпіричної та теоретичної сторін пізнання, а також матеріалістична діалектика ( будь-яке явище, що вивчається, необхідно розглядати в часі, просторі, у динаміці з урахуванням усіх чинників, що впливають на нього). З огляду на це методологія курсу має включати певну сукупність конкретних методів, а саме історичного та макроекономічного в їхньому застосуванні, до оцінки процесів (явищ); альтернативність розв’язання тих чи інших господарських завдань; використання сучасного наукового інструментарію пізнання та прийняття управлінських рвшень; аналіз, узагальнення й визначення можливих (доцільних) сфер застосування ефективного вітчизняного й зарубіжного досвіду господарювання.

Економіка колійного господарства і галузевою економікою, яка вивчає дію економічних законів в області транспорту і колійного господарства, а також використання їх в господарській діяльності.

Економіка транспорту і окремих її галузевих господарств пов’язана з усіма видами обліку, і, передусім, з економічною статистикою. Кількості та якісні показники виробничо-господарської діяльності, розробляються екон.статистикою, широко використовуються при плануванні і аналізі виробництва, при єконом. обгрунтованні різних організаційно-технічних заходів.

Всі питання, які входять які входять в предмет економіки, мають велике практичне значення. Глибоке вивчення економіки дає змогу розроблять і приймати принципові рішення, які будуть мати успіх в майбутньому , шукати засоби для реалізації цих рішень, вміти їх здійснювати.



2. Поняття, цілі й напрямки діяльності


Будь-яке суспільство для забезпечення нормального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності здійснюється безліч видів конкретної праці. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи ту місію (реалізують програму або мету) і діють на засаді певних правил і процедур. Проте мета й характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою їх можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності називають підприємствами.

Підприємствоце організаційно виокремлена та економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може включати кілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат, виробниче об’єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під словом «фірма» розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність у галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату — прибутку. Кожна з них визначає для себе певне фірмове найменування, під яким її записують до державного реєстру своєї країни. Фірмове найменування, як правило, включає ім’я та прізвище одного чи кількох власників фірми, відображає характер її діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств.

Важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною особою, має замкнуту систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміна, символу, малюнка або комбінації таких. Фірмовий знак (марка) служить для ідентифікації товарів або послуг продуцента (продавця) та їх виокремлення на ринку від продукції (послуг) конкурентів.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення та функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці заведено називати місією. Здебільшого місією сучасного підприємства (фірми) вважають виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку.

На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлю­ються загальнофірмові цілі, які мають відповідати певним вимогам:

● по-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і піддаватися вимірюванню. Формулювання цілей у конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень. Завдяки цьому можна більш обґрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє в напрямку здійснення своїх цілей;

● по-друге, цілі підприємства мають бути орієнтованими в часі, тобто мати конкретні горизонти прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п’яти рокам, інколи більше (7—10 років) — для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова — в межах одного року.

● по-третє, цілі підприємства мають бути досяжними і забезпечувати підвищення ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють негативні наслідки, зокрема блоку­вання прагнення працівників ефективно господарювати, зменшення рівня їхньої мотивації, погіршання показників інноваційної, виробничої та соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку;

● по-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, не можуть не перешкоджати реалізації інших цілей. Інше може привести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства (фірми), відповідальними за досягнення різних цілей.

У кінцевому підсумку цілі підприємства (фірми) мають бути чітко сформульовані для кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб’єкта господарювання, котрий прагне спостерігати і вимірювати результати цієї діяльності. Узгодженість місії підприємства, його множинних цілей та видів діяльності показано на рис. 1.1.


hello_html_2e05878d.gif


Рис. 1. Взаємозв’язок і узгодженість місії, множинних цілей
і видів діяльності підприємства (фірми).


Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значущою частиною стратегічного планування у тому разі, коли їх не лише правильно сформульовано та ефективно систематизовано, а й достатньо про них інформовано весь персонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їхнього здійснення.


У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що є складною виробничо-економічною систему, здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі головні напрямки (рис. 1.2).


hello_html_m22bb3b75.gif


Рис. 2 Взаємоузгоджені головні напрямки діяльності
підприємств (фірм)-продуцентів.


Відповідно до логіки й послідовності стадій відтворювального процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства за умов ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності й цін на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту та каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.

Результати вивчення ринку товарів служать вихідною базою для обґрунтування конкретних шляхів удосконалення й розвитку інноваційної діяльності підприємства (фірми) на перспективний період. Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну й конструкторську підготовку виробництва, запровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.

Наступним найбільш складним за обсягом і вирішенням організаційно-технічних завдань напрямком є виробнича діяльність підприємства (фірми), її організація та оперативне регулювання у просторі й часі. З усієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що з них складається виробнича діяльність, найважливішими треба вважати: обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної номенклатури та асортименту відповідно до потреб ринку; формування маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, їхню оптимізацію відносно виробничих можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності та програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами; розробку й дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків випуску продукції.

Ефективність інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на кожному підприємстві (фірмі), визначається рівнем його (її) комерційної діяльності, значущість якої за умов ринку істотно зростає. Це очевидно, оскільки від масштабів та якості саме цього напрямку діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова результативність виробництва, яку найповніше характеризує величина одержуваного прибутку. Необхідною умовою досягнення бажаного успіху комерційної діяльності є дійова реклама і безпосередня організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, належне стимулювання покупців.

І ще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми), який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати після продажний сервіс багатьох видів товарів — машин та устаткування, автомобілів, комп’ютерної, розмножувальної, медичної, складної побутової техніки, інших виробів виробничо-технічного й споживчого призначення. Післяпродажний сервіс охоплює пусконалагоджувальні роботи у сфері експлуатації (використання) куплених на ринку товарів, їхнє гарантійне технічне обслуговування протягом певного терміну, забезпечення необхідними запасними частинами і проведення ремонтів під час нормативного строку служби тощо. Він є важливим джерелом інформації для продуцентів про надійність і довговічність виготовлених технічних засобів, а також про потрібні експлуатаційні витрати. Ця інформація використовується продуцентами для вдосконалення продукції, оптимізації строків оновлення її номенклатури та асортименту.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, належить економічна діяльність підприємства (фірми). Зокрема вона включає: стратегічне та поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва, зовнішньоекономічну та фінансову діяльність тощо. Цей напрямок є визначальним для оцінки й регулювання всіх елементів системи господарювання на підприємстві. Зміст окремих видів економічної діяльності підприємства (фірми) детальніше буде висвітлено у відповідних розділах цього підручника.

Непересічне значення має соціальна діяльність, оскільки вона істотно впливає на ефективність усіх інших напрямків і конкретних видів діяльності (інноваційної, виробничої, комерційної, економічної), результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки й компетентності всіх категорій працівників, дійовості застосовуваного мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов праці та життя трудового колективу. Тому ефективне управління персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком діяльності кожного підприємства (фірми) за умов соціально орієнтованої ринкової економіки.



3. Правові основи функціонування


Напрямки діяльності взаємозв’язані й у сукупності характеризують ту чи ту стратегію функціонування й розвитку підприємства, механізм його господарювання. Підприємство (фірма) має діяти та господарювати в межах законодавства, що регулює усі напрямки його (її) діяльності. З великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України «Про підприємства в Україні», статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства (фірми).


Закон «Про підприємства в Україні», який регламентує діяльність різних видів підприємств, ухвалено сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 р. Пізніше до нього вносились окремі зміни. Цей Закон визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення й ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює однакові правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності й системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб’єктами господарювання і державою. Основні положення цього закону (суть його розділів) відображено на рис. 1.3. З метою правильного їх розуміння варто пояснити найбільш принципові з них.


hello_html_43bf62ec.gif

Рис. 3 Основні положення Закону України
«Про підприємства в Україні».





4. Статут підприємства

Будь-яке підприємство (добровільне об’єд­нання підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання правил, що регулюють сукупну його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання. Статут має відповідати основним положенням закону України про підприємства; його затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) підприємства (добровільного об’єднання підприємств), а для державних підприємств — власник майна за участю відповідного трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. У найменуванні підприємства треба відобразити його конкретну назву (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне, акціонерне товариство) тощо.

У статуті має бути визначено орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). До нього можна включати положення, зв’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові взаємини, які виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.


5. Колективний договір

На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником чи вповноваженим ним органом), що укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити чинному законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) будь-якого підприємства, яке використовує найману працю. Колективний договір, як правило, складається зі вступної частини, що знайомить трудовий колектив із напрямками розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності), умов праці і культурно-побутового забезпечення працівників, а також кілька розділів із конкретними зобов’язаннями адміністрації за основними напрямками діяльності колективу.

У колективний договір включають зобов’язання щодо поліпшення умов праці та стану довкілля; заходи для забезпечення зростання продуктивності праці та її оплати; професійної підготовки й підвищення кваліфікації кадрів, соціального захисту працівників підприємства. Значне місце у колективному договорі займають зобов’я­зання в галузі будівництва житла, будинків відпочинку, санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно-оздоровчих комплексів. Колективний договір включає також окремий розділ, що визначає порядок участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо таке передбачене статутом.

Сторони, які уклали й підписали колективний договір, повинні періодично (не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на зборах (конференції) трудового колективу.




Тема: Класифікація та структура підприємства. Договірні взаємовідносини та партнерські зв’язки.

Мета: навчити студентів виявляти вид підприємства, визначати його структуру і складати типову загальну структуру.


ПЛАН


1. Класифікація і структура підприємств

2. Добровільні об’єднання

3. Інституціональні об’єднання


1. Класифікація і структура підприємств

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну класифікацію підприємств можна забезпечити, користуючись такими ознаками: 1) мета та характер діяльності; 2) форма власності; 3) національна належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна й територіальна цілісність; 7) розмір за кількістю працівників (табл. 1.1).

 Діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери народного господарства.

 Приватними є підприємства, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також ті індивідуальні та сімейні підприємства, але тільки на особистій праці (праці членів сім’ї).

Таблиця 1 -КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ (ФІРМ) ЗА ПЕВНИМИ ОЗНАКАМИ

Класифікаційні ознаки

Види підприємств (фірм)

Мета й характер діяльності

Комерційні

Некомерційні

Форма власності майна

Приватні

Колективні

Комунальні

Державні (в т. ч. казенні)

Національна належність капіталу

Національні

Закордонні

Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання

Одноосібні

Кооперативні

Орендні

Господарські товариства

Галузево-функціональний вид діяльності

Промислові

Сільськогосподарські

Будівельні

Транспортні

Торгові

Виробничо-торгові

Торгово-посередницькі

Інноваційно-впроваджувальні

Лізингові

Банківські

Страхові

Туристичні тощо

Технологічна (територіальна) цілісність
і ступінь підпорядкування

Головні (материнські)

Дочірні

Асоційовані

Філії

Розмір за кількістю працівників

Великі (надвеликі)

Середні

Малі (дрібні)

Мікропідприємства


Колективне — це таке підприємство, що ґрунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації.

Комунальне — підприємство, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади.

Державними є підприємства, засновані на державній власності.

До державних належать також так звані казенні підприємства, тобто підприємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет міністрів України за однією з таких умов: а) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством; б) головним споживачем продукції підприємства (понад як 50 відсотків) є держава; в) підприємство є суб’єктом природних монополій.

 За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми): національні — капітал належить підприємцям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підпри­ємців повністю або у тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження; змішані — капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

 Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філіал іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.

Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікувати великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяльності — науковій, фінансовій, страховій тощо.

У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні підприємства. Оренда полягає в тимчасовому (на договірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.

Виокремлювані за цією ознакою господарські товариства є об’єднаннями підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов’язаннями (повна чи часткова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства служить акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові — створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі дивідендів на акції; економічні — акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв’язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні — акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих працівників на власників певної частки майна підприємства.

 Технологічну і територіальну цілісність мають так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприємства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірне підприємство (компанія) — юридично самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційоване підприємство є формально самостійним, але в силу різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядкуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною і господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

 З-поміж суб’єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу. До них належать суб’єкти господарювання з кількістю працівників: у промисловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб; галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіційно заведено називати мікропідприємствами суб’єктів малого підприємництва із середньообліковою кількістю працюючих до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн за рік.

Класифікація на належність підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом діяльності здебільшого є зрозумілою із самої назви окремих їхніх груп (видів). Пояснення потребують хіба що
лізингові підприємства. У світовій економіці під такою назвою фігурують міжнародні орендні фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне устаткування, транспортні засоби тощо.


Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів і систему зв’язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. При цьому розрізняють виробничу й загальну структури підприємства.

Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства. Існує кілька принципів класифікації виробничих структур.

1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративно відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні (рис. 1).

hello_html_35e3e26a.gif


Рис. 1 Виробнича структура машинобудівного підприємства.


Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціалізацію підприємства.

Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

У структурі деяких підприємств існують експериментальні (дослідні) цехи, які займаються підготовкою і випробуванням нових виробів, розробкою нових технологій, проведенням різноманітних експериментальних робіт.

На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ такого підприємства. Виробнича дільниця — це сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.

На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об’єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структурним підрозділом підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (металургійна, хімічна, текстильна промисловість) використовується комбінатська виробнича структура. Її основу становлять підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун, сталь, прокат).

2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та змішану виробничі структури. Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура використовується переважно на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою продукції.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметну структуру виробництва поширено на підприємствах великосерійного й масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами продукції. Проте на практиці є дуже мало підприємств, де всі цехи спеціалізовано тільки технологічно або тільки предметно. Переважна більшість підприємств використовує змішану виробничу структуру, коли частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — предметно.

3. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину. Підприємства зі спеціалізованою структурою поділяють на:

— підприємства механоскладального типу, які отримують заготівки від інших підприємств;

— підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей, вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприємствах;

— підприємства заготовочного типу, що спеціалізуються на виробництві заготівок;

— підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства.

Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну їхню послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначатиме й перелік виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її реалізують, та передбачає більш розгалужену систему зв’язків між ними.

Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. З розвитком і поглибленням спеціалізації зменшується кількість виробничих підрозділів підприємства, спрощується його структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша його структура.

Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження. Наприклад, підприємства розміщені у віддалених від промислових центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких підприємств характерна розвинута виробнича структура.

До складу будь-якого підприємства входять не тільки виробничі підрозділи, а й відділи апарату управління, заклади культурно-побутового призначення тощо. Тому поряд з виробничою існує так звана загальна структура підприємства.

Загальну структуру створює сукупність усіх виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів підприємства.

Типову загальну структуру промислового підприємства зображено на рис. 2.

hello_html_792f2b29.gif


Рис. 2 Типова загальна структура промислового підприємства.

Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством у цілому, тобто репрезентує підприємство в будь-яких організаціях, розпоряджається в межах чинного законодавства його майном, укладає договори, відкриває в банках розрахункові рахунки тощо.

Першим заступником директора є головний інженер. Він керує науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосередньо відповідає за вдосконалення техніки і технології виробництва. До його обов’язків входить також технічна підготовка та обслуговування виробництва, розробка заходів для підвищення якості продукції й дотримання технологічної дисципліни.

Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник директора з питань економіки). Він відповідає за організацію планової роботи на підприємстві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль за виконанням планових завдань, проводять аналіз діяльності підприємства. У його компетенції є також питання фінансів, організації праці та заробітної плати.

Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання планів підприємства; з цією метою начальник виробництва та підпорядкований йому виробничий відділ розробляють оперативні плани випуску продукції для кожного цеху, забезпечують ритмічну роботу з їхнього виконання, здійснюють контроль і регулювання перебігу виробничого процесу.

Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва покладено на заступника директора з комерційних
питань
.

Заступник директора з кадрових соціальних питань відповідає за реалізацію кадрової політики підприємства. Він зокрема займається питаннями відбору персоналу, його професійної орієнтації та соціальної адаптації, навчання, підвищення на посаді, переведення, звільнення. Крім того, йому підпорядковано служби, що задовольняють соціальні потреби персоналу підприємства.

Кілька підрозділів апарату управління підприємства підпорядковано безпосередньо директору. Облік виробництва, контроль за використанням засобів і дотриманням фінансової дисципліни, складання балансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює бухгалтерія. Функції контролю якості продукції, запобігання браку, розробки і впровадження систем управління якістю покладено на незалежний від будь-якого заступника директора відділ технічного контролю. Реалізацією діловодства на підприємстві, тобто приймання вхідної документації, її реєстрацію, облік, розподіл, організацію внутрішнього документообігу, відправлення та зберігання документів забезпечує канцелярія.

Директору підприємства також безпосередньо підпорядковано начальників цехів, які здійснюють технічне та господарське керівництво відповідним цехом. До складу апарату управління цеху входить заступник начальника цеху з підготовки виробництва. Він займається питаннями розробки технологічних процесів, забезпечує дільниці необхідною документацією та оснасткою. Помічник начальника цеху з виробництва здійснює оперативне керівництво виробничими процесами. Механік цеху організує ремонт устаткування та нагляд за його експлуатацією. Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування та оплати праці займається нормувальник.

Начальник цеху здійснює управління виробництвом за допомогою майстрів виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою бригадирів організують працю виконавців.


2. Добровільні об’єднання підприємств (організацій)

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися і функціонувати два типи об’єднань підприємств та організацій (інтеграційних утворень): 1) добровільні; 2) інституціональні.

Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об’єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству. Як свідчить світовий і вітчизняний досвід господарювання за умов ринкової економіки, підприємства та інші первинні суб’єкти господарювання можуть створювати різні за принципами й цілями добровільні об’єднання (рис. 1.6):

● асоціації — найпростіша форма договірного об’єднання підприємств (фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації
господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

● корпорації — договірні об’єднання суб’єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

● консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками консорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також окремі держави (наприклад Міжнародний консорціум супутникового зв’язку);

hello_html_m58e84567.gif


Рис. 3. Форми добровільних об’єднань підприємств (фірм, компаній)
та організацій.


● концерни — форма статутних об’єднань підприємств (фірм), що характеризується єдністю власності й контролю; об’єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисловість, транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова справа). Після створення концерну суб’єкти господарювання втрачають свою самостійність, підпорядковуючись потужним фінансовим структурам. За сучасних умов значно розширюється мережа міжнародних концернів;

● картелі — договірне об’єднання підприємств (фірм) переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання збуту виготовленої продукції;

● синдикати — організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об’єднання. Так само може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників синдикату. Така форма об’єднання підприємств є характерною для галузей з масовим виробництвом однорідної продукції;

● трести — монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську самостійність, оскільки інтегруються всі напрямки їхньої діяльності;

● холдинги (холдингові компанії) — специфічна організаційна форма об’єднання капіталів: інтегроване товариство, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об’єднання. Завдяки цьому холдингова компанія здійснює контроль за діяльністю таких підприємств. Об’єднувані у холдингу суб’єкти мають юридичну й господарську самостійність. Проте право вирішення основних питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії.

● фінансові групи — об’єднання юридично та економічно самостійних підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від концерну на чолі фінансових груп стають один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять до складу фінансової групи, координують усі сфери їхньої діяльності.

Нині основними формами добровільних об’єднань підприємств (фірм організацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові (промислово-фінансові) групи.


3. Інституціональні об’єднання

В Україні поряд із добровільними створюються і функціонують так звані інституціональні об’єднання, діяльність яких започатковується в директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо Кабінетом міністрів України. До таких належать виробничі, науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торговельні та інші подібні об’єднання (комплекси, центри), що інтегрують стадії створення (проектування), продукування, реалізації та післяпродажного сервісного обслуговування виробів тривалого використання. У народному господарстві України функціонують потужні державні корпорації, створені на базі колишніх вузькогалузевих міністерств (наприклад державна корпорація «Укрбудматеріали»). Інституціональні міжгалузеві об’єднання підприємств та організацій створюються і діють під різноманітними офіційними назвами в агропромисловому комплексі, будівництві, житлово-комунальному господар­стві та інших взаємозв’язаних секторах економіки України. До таких інтеграційно-організаційних утворень застосовуються економічні методи управління корпоративного характеру, які належним чином корелюють з методами управління первинними ланками (підприємствами, фірмами, компаніями) відповідних виробничо-господарсь­ких систем.



Тема: Поняття функції і структура ринку. Принципи поведінки суб’єктів господарювання на ринку. Договірні взаємовідносини та партнерські зв’язки в підприємницькій діяльності.

Мета: навчити студентів розрізняти види ринків, знати їх сутність, функції, вміти пояснити поняття інфраструктури, та принципи поведінки суб’єктів на ринку


ПЛАН

  1. Поняття і функції ринку.

  2. Структура ринку.

  3. Принципи поведінки суб’єктів на ринку.

  4. Договірні взаємовідносини

  5. Партнерські зв’язки в підприємницькій діяльності


1. У широкому розумінні ринок є цариною прояву економічних відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. У вужчому розумінні ринок — це сфера товарного обігу і зв’язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі-продажу товарів.

Розширене трактування розкриває дуже важливий суттєвий аспект ринку, який дає змогу визначити його місце і роль у процесі відтворення: ринок забезпечує органічний зв’язок між виробництвом і споживанням, перебуває під їхнім впливом і сам впливає на них. На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість виробленого продукту і витраченої на його виготовлення праці, встановлюється співвідношення між попитом і пропонуванням, яке формує певний рівень цін на товари та послуги.

Окрім спеціальної функції зі забезпечення руху товарів від виробника до споживача ринок виконує в економічній системі суспільства регулятивно-контрольну й стимулюючу функції. Світовий досвід визнає, що ринок є найбільш досконалим інструментом саморегуляції суспільного виробництва. Через його посередництво визначається що, скільки, коли, як і для кого виробляти. Унаслідок дії закону вартості і закону попиту та пропонування встановлюються необхідні відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл інвестиційних, матеріальних і трудових ресурсів між сферами діяльності та галузями виробництва, забезпечується дійовий економічний контроль за раціональним суспільно-припустимим рівнем виробничих витрат.

Стимулююча функція ринку полягає в тім, що він ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам. Через механізм конкуренції ринкові відносини активно впливають на розширення асортименту й поліпшення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з виробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспективи розширення збуту.

Прагнення дістати переваги на ринку стимулює інтенсивну інноваційну діяльність виробників, спрямовану на своєчасне оновлення техніко-технологічної бази підприємств, освоєння нових видів продукції і послуг, а також підсилює спонукальні мотиви працівників до підвищення своєї кваліфікації, творчої та високопродуктивної роботи.


2. Ринкові відносини мають загальний характер, поширюються на всі господарські сфери й регіони країни, проникають у всі частини економічної системи держави. У ці відносини вступає безліч суб’єктів, а у сферу обігу надходять різноманітні товари й послуги, що формує складну та багатовимірну структуру ринку. Вивчення останньої уможливлює комплексне дослідження єдності, взаємозв’язку і взаємодії складових елементів ринку, пошуки та розвиток нових організаційних форм господарських зв’язків і товарно-грошового обміну, управління попитом і пропонуванням, механізмами самоналагоджування основних ланок виробництва на ефективний режим господарювання. З огляду на такі завдання найбільш поширеним є чотирьохпозиційний підхід до загальної структуризації ринку, а саме: з позицій його суб’єктного складу, продуктово-ресурсного наповнення, елементно-технологічних зв’язків і територіально-просторової організації (рис.1).

Найбільше охоплення суб’єктів ринку, групування їх з урахуванням специфічних особливостей ринкової поведінки досягається виділенням п’яти основних типів ринків:

● ринку споживачів — окремих осіб і домашніх господарств, які купують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

● ринку виробників — сукупності осіб і підприємств, що закуповують товари для використання їх у виробництві інших товарів та послуг;

● ринку проміжних продавців (посередник) — сукупності осіб та організацій, які стають власниками товарів для перепродажу або здавання їх в оренду іншим споживачам із зиском для себе;

● ринку громадських установ, які купують товари та послуги для забезпечення сфери комунального господарства або для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій;

● міжнародного ринку — зарубіжних покупців, споживачів, виробників, проміжних продавців.

Укрупнений поділ ринку за суб’єктним складом, а також більша його структуризація з урахуванням продуктово-ресурсної наповнюваності, яка охоплює ринки продовольчих і непродовольчих товарів широкого вжитку, ринки знарядь праці, сировини, матеріалів, енергії та інших видів продукції виробничого призначення, ринки житла, землі, природних багатств тощо мають важливе аналітичне і практичне значення для забезпечення структурної збалансованості ринку, а також розробки суб’єктами господарювання своєї маркетингової стратегії.


hello_html_m65623647.gif


Рис. 1.7. Структура ринку.


До найбільш розвинутих елементно-технологічних форм ринку, які відносно відокремились і відіграють важливу самостійну роль як об’єкти обміну у відтворювальному процесі, належать: ринок засобів виробництва; ринок предметів споживання; ринок інновацій та інформації; ринок інвестицій; ринок робочої сили; грошово-кредитний і валютний ринки. Зазначена система ринків, незважаючи на відносну обмеженість елементів, що до неї входять, охоплює основні цикли відтворювального процесу (інноваційного, інвестиційного, виробничого), поділяє (з урахуванням неоднакового економічного призначення, обігу і споживання) суспільний продукт на засоби виробництва та предмети споживання, інтегрує фактори виробництва (робочу силу й засоби виробництва), охоплює ринок грошей як необхідну передумову здійснення обмінних операцій, придбання на елементних ринках товарів, необхідних для тих чи тих процесів споживання та відтворення. Цим зумовлюється її значення для розуміння першочергових завдань зі створення ключових товарних ринків як нерозривної взаємозв’язаної і взаємодіючої системи, котра формує ринкове середовище.

Ринок як сфера товарного обліку має свої просторово-терито­ріальні межі. З урахуванням останніх, а також масштабів товарообміну, можна виділити місцевий (локальний), регіональний, національний, транснаціональний і світовий ринки. Кожному з них притаманні власні специфічні риси, обумовлені місткістю ринку, різновидами товарів і послуг, що реалізуються, структурою товарообороту, складом агентів товарного руху (виробники, посередники, споживачі), особливостями інфраструктури, рівнем цін та іншими ринковими чинниками.

Розвиток територіальних ринків, їхнє взаємопроникнення та інтеграція в масштабніші ринкові структури можливі тільки на основі дальшого поглиблення міжнародного поділу праці. Останнє розширює межі ринкового простору до тих граничних розмірів, що в них цю продукцію може бути реалізовано з відшкодуванням виробничих і транспортних витрат та з одержанням нормативного прибутку.

Безперебійне функціонування такої складної і багаторівневої системи як ринок, котрий у розвиненому товарному виробництві репрезентований понад двадцятьма основними його видами, потребує високорозвинутої і широко розгалуженої загальної та спеціальної інфраструктури, що враховує ринкові особливості. Інфраструктуру ринку становить сукупність організацій (установ), які мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, що здійснюють оборот товарів, просування останніх зі сфери виробництва у сферу споживання.

До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури належать: комерційні інформаційні центри; сировинно-товарні, фондові, валютні біржі; комерційні, інвестиційні, емісійні, кредитні та інші банки; транспортні і складські мережі; комунікаційні системи тощо.

У забезпеченні безперервного руху товарів визначальну роль відіграють постачально-збутові організації-посередники, дилерська мережа підприємств оптової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри з обслуговування виробів у споживачів, страхові, аудиторські, холдингові, брокерські компанії, торгові доми, аукціони, рекламні агентства, виставки, система зовнішньоторговельних організацій. Існує також відповідно спрямована інфраструктура кожного із раніше розглянутих конкретних видів ринків. Вона враховує специфіку їхньої організації, формування та функціонування, особливості зв’язків і взаємодії ринкових агентів.


3. Поряд із визначеними законодавством України нормами і правилами господарювання та юридичної відповідальності за порушення таких за умов ринкової економіки сформувалися й широко використовуються в підприємницькій діяльності загальновизнані принципи поведінки суб’єктів господарювання на ринку. Особливе місце займає принцип соціального партнерства, який, виходячи із охоплення поведінкових аспектів і напрямків їхньої реалізації, належить до базових, а відтак визначає будь-яку розвинуту ринкову економіку як соціально орієнтовану. Цей принцип випливає з того, що підприємство як соціально-економічна цілісність водночас є складовою частиною свого зовнішнього оточення. Тому разом із суто економічними функціями з виробництва продукції і послуг та одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку підприємство зобов’язане постійно опікуватися питаннями соціального розвитку не тільки свого трудового колективу, а й місцевого населення. Соціально відповідальна поведінка всіх суб’єктів господарювання уможливлює необхідний громадський консенсус, надійне партнерство підприємців та інших суверенних соціальних верств і груп, державних і громадських організацій.

Другим важливим принципом поведінки на ринку є принцип свободи підприємництва. Останній забезпечується певними правами підприємства, а саме:

● по-перше, можливістю ініціативної, самостійної, здійснюваної на свій ризик і під свою майнову відповідальність економічної діяльності будь-якого дієздатного громадянина держави, громадян інших держав у межах правових повноважень, а також будь-якої групи громадян (партнерів), що об’єднуються для колективного підприємництва (акціонерні товариства, орендні колективи, спілки, спільні підприємства тощо);

● по-друге, самостійністю в організації виробництва (вибір напрямків діяльності, постачальників, посередників, споживачів виготовлюваної продукції (послуг) та його ресурсному забезпечуванні (використання з цією метою власного майна, залучення на добровільних засадах майна (коштів) юридичних осіб і громадян, а також будь-яких інших матеріальних, трудових, інтелектуальних і природних ресурсів за винятком тих, застосування яких заборонене чи обмежене законодавством);

● по-третє, самостійністю у прийнятті будь-яких господарських рішень, комерційною свободою ціноутворення, виходячи з економічної вигоди і ринкової кон’юнктури, правом визначення шляхів і способів реалізації продукції, у тім числі експортованих товарів і послуг;

● по-четверте, реальним правом розпорядження майном, а також прибутком, що залишається після сплати податків та інших платежів, установлених законом.

Ці принципи конкретизуються через певні локальні засади саморегуляції господарської поведінки. Основними з них є:

♦ спільність комерційних інтересів і постійний пошук засобів максимального задоволення потреб споживачів;

♦ взаємовигідність ділових стосунків, що передбачає забезпечення достатнього прибутку партнерам за господарськими угодами;

♦ рівноправність у взаємовідносинах, що означає однакову відповідальність за порушення умов угоди, альтернативу у виборі контрагентів господарських зв’язків;

♦ відповідальність перед кінцевим споживачем продукції всіх суб’єктів господарювання (виробників, продавців, торгових посередників), що беруть участь у виробництві та обігу товарів;

♦ самообмеження особистого споживання, добровільне прагнення постійного виробничого інвестування, якісного задоволення нових суспільних потреб, створення додаткових робочих місць;

♦ підпорядкування виробничої та комерційної діяльності не досягненню короткочасних успіхів, а забезпеченню стійкого економічного стану підприємства у тривалій перспективі; досягнення комерційної переваги тільки завдяки інноваційним перетворенням в усіх сферах діяльності.

З метою формування сприятливого економічного середовища треба розробити й дотримувати також певних етичних норм поведінки суб’єктів господарювання на будь-якому ринку. Вони поряд із загальними етичними цінностями (взаємна довіра, порядність, сумлінність, чесність, повага до людини і віра в її сили, висока мотивація творчої праці) включають також правила етичної поведінки в бізнесі: вірність слову та послужливість у взаємостосунках, ділова чесність і партнерська надійність, збереження комерційної таємниці та інші правила, що відповідають вищим стандартам ділової честі. Усе це разом сприяє формуванню іміджу фірми як партнера, з яким можливе тривале, надійне і взаємовигідне співробітництво, що є життєво важливим у швидкомінливому ринковому середовищі.


4. У всіх сферах господарювання на ринкових засадах організація підприємницької діяль­ності базується виключно на договірних взаємовідносинах. Це підтверджує незапе­речну істину, що саме договори є визначальною і по суті єдиною правовою формою партнерських взаємин.

Договір (контракт, угода) — це форма документального закріплення партнерських зв’язків (предмета договору, взаємних прав та обов’язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосередковує взаємини у процесі праці, виробництва й реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.

У ринковій системі господарювання застосовуються два види договорів: установчий та підприємницький. Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї. Підприємницький договір відображає згоду сторін (партнерів) стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької (бізнесової) діяльності у певній організаційно-правовій формі.

Теоретично і практично заведено виокремлювати кілька груп підприємницьких договорів за сферами діяльності (табл. 2). Переважну більшість документально оформлених взаємовідносин у підприємництві становлять договори щодо внутрішньогосподарської та зовнішньоекономічної діяльності. Решта господарських чи інших взаємин оформляється у вигляді договорів (контрактів, угод) щодо підрядних послуг, трудових відносин, страхування, розрахунків і кредитування.

Таблиця 2-КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ДОГОВОРІВ ЗА СФЕРАМИ ДІЯЛЬНОСТІ

Сфера діяльності

Договори

1. Купівля-продаж оренда й лізинг

1.1. Договір купівлі-продажу продукції підприємства

1.2. Договір на поставку товарів через посередника

1.3. Договір про:

 аукціонний продаж товарів

 виготовлення продукції із сировини та матеріалів замовника

1.4. Договір продажу майна іншим юридичним особам

1.5. Державний контракт (державне замовлення)

1.6. Договір оренди майна

1.7. Лізингова угода

2. Підрядні послуги

2.1. Договір про:

 консалтинг (інформаційне обслуговування)

 надання юридичних послуг

 надання аудиторських послуг

 надання брокерських послуг

 рекламні послуги

2.2. Договір на виконання науково-дослідних робіт

3. Трудові
відносини

3.1. Тарифна угода

3.2. Колективний договір

3.3. Контракт (договір) про наймання:

 керівника

 працівника (спеціаліста, службовця)

4. Страхування

4.1. Договір:

 особистого страхування від нещасних випадків

 страхування майна підприємств і громадян

 обов’язкового (добровільного) медичного страхування

5. Розрахунки і кредитування

5.1. Договір на розрахункове й касове обслуговування

5.2. Договір позики під заставу майна

5.3. Договір поручительства

5.4. Кредитний договір

6. Зовнішньоеконо­мічна діяльність

6.1. Агентський договір

6.2. Договір на:

 декларування товарів для митного контролю

 транспортно-експедиційне обслуговування зовнішньоторговельних вантажів

6.3. Договір консигнації

6.4. Договір на закупівлю товарів за імпортом

6.5. Договір постановки товарів за експортом

6.6. Ліцензійний договір

7. Інші договори

7.1. Договір:

 доручення

 комісії

 про спільну діяльність


Оскільки сутність переважної більшості договорів (контрактів, угод) є зрозумілою з їхньої назви, буде доцільним детальніше пояснити суть лише деяких з них).

● Договір на поставку товарів через посередника укладається на поставку фірмою-посередником певних видів продукції покупцям (споживачам) із наперед обумовленою формою її оплати.

● Договір про аукціонний продаж товарів є документальним оформленням угоди щодо прилюдного продажу виставленого на аукціон товару (лотами чи поштучно) за найвищу ціну, оголошену покупцем.

● Державний контракт є письмовим документом, що передбачає забезпечення потреб споживачів, які фінансуються за рахунок державного бюджету, і поповнення державного резерву відповідними видами продукції.

● Лізингова угода — це договір між виробником і споживачем стосовно довгострокової оренди машин, устаткування, складних приладів, транспортних та інших технічних засобів праці.

● Договір обов’язкового медичного страхування відображає документально оформлені відносини між страховиком (страховою медичною установою) і страхувальником (підприємством чи організацією в особі їхніх керівників), що передбачає страхування персоналу (трудового колективу). Зміст такого договору зводиться до оплати страховиком медичних послуг працівникам страхувальника та сплати останнім певних грошових внесків в обумовлені договором терміни.

● Договір поручительства — документально оформлена домовленість між трьома сторонами (поручителем, кредитором і боржником), відповідно до якої поручитель у разі неплатоспроможності бор­жника зобов’язується протягом наперед обумовленого терміну з моменту настання строку платежу відшкодувати позичену боржником суму.

● Ліцензійний договір відрізняється від звичайної ліцензії (дозволу) на здійснення певного виду підприємницької діяльності. Він укладається між власником конкретної інновації (ліцензіаром) та особою, яка бажає набути право на її використання (ліцензіатом) і передбачає надання виключної ліцензії на використання винаходів чи «ноу-хау» за певну винагороду у вигляді пашуального платежу або роялті.

● Договір про спільну діяльність належить до документів господарського призначення, що передбачає започаткування спільної діяльності без створення юридичної особи (без заснування товариства). Основною його умовою є сплата учасниками (партнерами) майнових або грошових внесків, які в дальшому стають загальною пайовою власністю.

Як відомо, укладенню договорів (контрактів, угод) завжди передують переговори, під час яких в усній або письмовій формі висловлюються наміри (пропозиції) щодо встановлення договірних взаємин для наступної співпраці. Такий намір (пропозицію) у письмовій формі називають офертою. При цьому варто знати різницю між поняттями «твердої» і «вільної» оферти.

Тверда оферта завжди надсилається тільки одному потенційному партнеру і може перетворитися на реальний договір за умови, коли: 1) оферту підписано (схвалено) іншою стороною (покупцем); 2) після підписання цей офіційний документ надіслано оференту (автору оферти); 3) письмовий документ отримано останнім. Оферта має певний термін чинності (зазвичай один місяць від дня її відправлення).

Вільну оферту надсилають однозначно кільком адресатам (потенційним партнерам). При цьому вільна оферта може стати договором за дотримання не тільки трьох названих умов, а ще й додаткової четвертої — потенційний партнер (покупець) має підписати одержаний документ й повернути його оференту, а останній — повідомити вибраного ним покупця про згоду вважати підписану ним оферту за чинний договір. Якщо покупець не отримає підтвердження від оферента протягом короткого терміну (як правило, трьох днів з моменту закінчення дії оферти), то він може вважати себе вільним від зобов’язань.

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до договору), основної і заключної частин. Преамбула має містити: чітку назву договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів).

Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (характерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови. До специфічних умов договору належать: 1) предмет договору й кількість товару; 2) якість товару; 3) ціна товару; знижки або націнки, якщо те чи те застосовується; 4) засадні умови поставки; 5) форма оплати; 6) термін поставки; 7) маркування, упаковка, тара; 8) порядок здавання-приймання товару; 9) відповідальність сторін; 10) додаткові застереження, якщо такі є. Загальні умови включаються до всіх договорів незалежно від їхньої специфіки. Такими умовами є арбітражні приписи (застереження), і перелік форс-мажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов’язань припиняється на час їхньої дії.

Обов’язковими атрибутами заключної частини договору вважаються: усі необхідні додатки (ескізи, зразки товару); юридичні адреси сторін (партнерів); підписи вповноважених сторонами (партнерами) осіб.


5. Взаємини між підприємцями, які оформлені договірними відносинами, характеризують партнерські зв’язки. Спонукальним мотивом встановлення партнерських зв’язків є реальний порядок дій для практичної реалізації бізнес-проекту. Форму партнерських зв’язків завжди пропонує один з бізнесменів-партнерів, а конкретна форма таких зв’язків залежить від специфічних особливостей даного бізнесу.

Найважливіші форми співробітництва (партнерських зв’язків) за окремими напрямами зображено на рис. 2.


hello_html_40e52aa2.gif

Рис. 2. Форми співробітництва партнерів за окремими напрямами
підприємницької діяльності.


Сутнісно-змістова характеристика окремих форм співробітництва зводиться до такого.

Виробнича кооперація — здійснення замкнутого виробничого циклу готового до споживання продукту всіма партнерами спільно, причому кожний з них виконує свою частку робіт у рамках єдиного (інтегрованого) виробничого процесу.

Проектне фінансування — форма підприємницького співробітництва, за якої: а) один з партнерів зобов’язується фінансувати реалізацію підприємницького проекту іншого партнера; б) партнер-розробник пропонує іншому партнерові здійснювати практичну його реалізацію і зобов’язується фінансувати всі необхідні роботи. При цьому в обох випадках одержаний кредит має бути повернутий у товарній формі, тобто за рахунок виготовленої після реалізації бізнес-проекту продукції.

Управління за контрактом — форма партнерських зв’язків, здійснюваних через передачу одним підприємцем іншому «ноу-хау» управлінського характеру і забезпечення тим іншим інвестування процесу практичного його використання; за своєю сутністю її можна вважати експортом управлінських послуг.

Підрядне виробництво характеризує форму юридично оформлених взаємин між підприємцями, відповідно до якої один з них здійснює цільове виробництво продукції на пряму вказівку іншого.

Спільне підприємництво означає функціонування організаційного утворення (підприємства, іншого суб’єкта господарювання), статутний фонд якого формується за рахунок пайових внесків партнерів-засновників, котрі уособлюють різні форми власності, або один з них є іноземною фізичною чи юридичною особою.

Бартерні операції (бартер) — форма реалізації укладеної угоди в натуральній формі згідно з попередньо узгодженою номенклатурою і обмінюваних товарів, а також узгодженими строками взаємних поставок продукції. Масштаби таких партнерських зв’язків мають бути виправданими конкретними економічними умовами; за ринкових умов господарювання надмірні обсяги бартеру не підтримуються і не заохочуються державою.

Зустрічна поставка є різновидом бартеру, але передбачає дещо інші умови виконання. Партнери визначають, який товар має бути поставлений, а конкретний асортимент визначається згодом і оформляється у вигляді додатку до договору (угоди).

Комерційна тріангуляція полягає в тім, що до бартерних операцій залучається ще й третій партнер (чи більше), якщо цього потребує пошук необхідного продукту (товару).

Звичайна угода — це загальновизнана універсальна угода про купівлю-продаж, за якої партнерські взаємини оформляються у вигляді договору поставки певного товару.

Форвардні угоди є документально оформленими договірними взаємовідносинами, що потребують термінової практичної реалізації.

Угоди про передачу інформації у вигляді «ноу-хау» реалізуються обов’язково за певну матеріальну винагороду, умови і розміри якої визначаються цими угодами.

Угоди про встановлення прямих зв’язків — партнерські зв’язки суб’єктів господарювання, що базуються на безпосередній співпраці в конкретній сфері діяльності.

Угоди про експорт — це юридично оформлені договірні відносини, спрямовані на поставку конкурентоспроможної продукції конкретним споживачам в інших країнах. Угоди про реекспорт характеризують виробничо-економічні відносини, що передбачають купівлю тим чи тим партнером відповідних видів товарів за кордоном з метою наступної їх поставки (перепродажу) партнерам з третьої країни.

Угоди про імпорт товарів — форма партнерських зв’язків для організації завезення потрібних товарів з іншої країни.

Факторинг відображає фінансово-економічні взаємовідносини між підприємцями і так званими фактор-фірмами (найчастіше банками), які за певну винагороду беруть на себе організацію одержання дебіторської заборгованості суб’єктам господарювання з боку інших фірм, або просто купують у них документи (рахунки-фактури), що дають право вимагати в боржників уплати боргу.

Комерційний трансферт застосовується в системі міжбанківських зв’язків і міждержавних відносин. Він означає взаємне придбання партнерами капіталу в національній валюті у визначених розмірах за договірного ціною з наступним її зарахуванням на рахунок покупця в національному банку країни-продавця.

Отже, у ринковій системі господарювання партнерські зв’язки здійснюються за кількома основними напрямами (виробництво, товарообмін, торгівля, фінансові відносини). Тільки таке комплексне здійснення партнерських може забезпечити належний розвиток та ефективність підприємництва в Україні.



Тема: Основні техніко-економічні показники роботи залізничного

транспорту. Характеристика підприємств колійного

господарства.

Мета: розрізняти якісні показники від кількісних, знати їх характеристику.


План


  1. Об’ємні показники.

  2. Якісні показники.

  3. Характеристика виробничо-фінансової діяльності дистанції колії і колійної машинної станції.



1. Об'єм і якість роботи залізничного транспорту характеризується системою об’ємних і якісних показників. Об’ємні показники є основою для розрахунку потреби у рухомому складі та інших тех.засобах транспорту. До основних об’ємних показників роботи залізничного транспорту відносяться: вантажообіг, пасажирообіг і грузонапругу.

1). Вантажообіг (т-км нетто) як показник використовується для визначення об’єму перевізної роботи мережі, доріг, відділень (планової і фактично виконаної).

Визначається: Σрl = р1l1 + р2l2 + … + рn ln ,

де р1 , р2, рn - кількість грузу, т;

l1, l2 , ln - відповідні відстані перевезень грузу, км.

Приклад: Відділення дороги за рік перевезло р1 = 2 млн.т грузу

на відстань l1 = 200 км, р2 = 1 млн.т грузу на відстань

l2 = 300 км і р3 = 0,5 млн.т на відстань l3 = 400 км.

Вантажообіг відділення за рік

Σрl = 2 000 000 х 200 + 1 000 000 х 300 + 5 00 000 х 400 = 900 000 000 т-км

2). Пасажирообіг (пас.-км) враховує роботу доріг на переміщення пасажирів.

Визначається: Σ а l = а1 l1 + а2 l2+ … + аn ln,

де а1, а2 , …. аn - кількість пасажирів, перевезених кожною станцією

l1, l2, ln - відп. віддаленість перевезень пасажирів.

Приклад: Визначити пасажирообіг дороги, яка за рік перевезла Σ а = 2 млн.пасажирів, з них а1 = 1200 000 на відстань l1 = 50 км, а2 = 500 000 на l2 = 200 км, а3 = 300 000 на l3 = 1 000 км

Σ а l = 1 200 000 х 50 + 500 000 х 200 + 300 000 х 1000 = 460 млн.пас.-км


3) Грузонапруга (млн. ткм/км на рік) – це вантажообіг, віднесений до 1 км експлуатац. Довжина мережі, дороги, відділення або дільниці, які виконали данний вантажообіг. Середня вантажонапруга

Г = hello_html_m74c67562.gif,

де Σ pl - вантажообіг мережі або підрозділу мережі (дороги,

відділення, дільниці), т.км;

Le - експлуатаційна довжина мережі, дороги, відділення або участку, км, які виконали даний вантажообіг.

При визначені міжремонтного тоннажу для колії, вантажообіг розраховується для кожної колії з урахуванням маси рухомих одиниць.


2. Якісні показники характеризують рівень використання рухомих одиниць або тех.засобів.

До них відносяться:

  1. швидкість руху поїзду : технічна і дільнична.

Технічна швидкість Vm (км/г) – це середня швидкість руху поїзду на дільниці без урахування стоянок на проміжних станціях.

Vm = hello_html_m171d3c09.gif,

де ΣNL - поїздо-км,

ΣNT - час знаходження поїздів на перегоні, поїздо-годин.

Поїздо-км та поїздо-год визначають по кожному участку на основі диспетчерського виконаного графіку руху.

Дільнична швидкість Vд (км/г) визнач.середню швидкість руху поїзду на дільниці з урахуванням часу стоянки на проміжних станціях. Для розрахунку середньої дільничної швидкості пробіг упоїздо-км ділять на витрачені ціми поїздами поїздо-годин.

Приклад: Визначити технічну і дільничну швидкість руху поїзду при наступних виходних даних: довжина дільниці - 225 км, час знаходження поїзду на дільниці – 4 години, у т.ч. на стоянках 0,2 години.

Технічна: Vт = hello_html_m79b3ff1f.gif= 59,2 км/г , дільнична Vд = hello_html_4b882ab5.gif= 56,2 км/г

  1. Обіг вагону - визначає час,який витрачається на повний цикл роботи вагону

Обіг вагону для дороги і відділення

Ов = hello_html_43c45e44.gif

де п - середньодобовий робочий парк вагонів

Ип - середньодобова кількість завантажених вагонів на дорозі або

Відділення,

Ипр.гр. - середньодобовий прийом вантажних вагонів від сусідніх підрозділів (доріг або відділень)

  1. Обіг локомотиву – час (год), витрачений локомотивом на повний цикл роботи, зв’язаної з обслуговуванням пари поїздів

Ол = hello_html_m7ef145e9.gif+ Тосн + Т об,

де L - довжина тягової дільниці (плеча), км

Vд - середня дільнична швидкість руху пари поїздів,

обслуговуємих локомотивом за обіг, км/г

Т осн., Т об - час знаходження локомотиву на станції відповідно основного і обігового депо, год

Приклад: Визначити повний обіг локомотива, якщо довжина тягового плеча L = 300 км, середня дільнична швидкість пари поїздів Vд = 40 км/год, час знаходження локомотиву на станції основного депо Т осн. = 5 годин, обігового депо Т об. = 2 години

Ол =hello_html_7995acc2.gif + 5 + 2 = 22 години

  1. Загрузка вагону характеризує ступінь використаної грузоподьємності вагону.

Статична загрузка харак-є грузоподьємність вагону при його завантаженості і визначення кількістю тон грузу, яка приходиться у середньому на 1 физ. вагон

Р ст. = hello_html_4f8c0854.gif

де Σр – щодобова кількість вантажу, який повантажений у вагони на мережі, дорозі або відділенні, т

Динамічна загрузка хар-є ступінь використ. грузоподьємності вагону з урахуванням відстані його пробігу.

Динамічна загрузка завантаженого вагону

Ргрдин =hello_html_1c2ef017.gif,

де Σрl - вантажообіг т.км.

ΣnSгр - сума вагоно-км завантаж. вагонів робочого вагону

Р дин. = hello_html_m7c76e2b1.gif,

де Σрl - вантажообіг, запланований або виконаний на мережі, дорозі за визначений час, т-км.

Σn Sгр, ΣnS пор - сумарний пробіг вагонів відпов. завантажених, порожніх, вагоно-км

  1. Середня маса поїзду дозволяє оцінити ступінь використаної сили тяги локомотиву . Вона показує, яку кількість тон приходиться у середньому на кожний проведений по дільниці состав поїзду.

Середня маса поїзду брутто (маса грузу і тари вагонів)

Qбр =hello_html_2d89f497.gif,

де ΣQL - вантажообіг за визначений період, т.км брутто,

Σ NL - поїздо-км за той же період

Середня маса нетто (маса грузу).

6) Пропускна спроможність дільниці уявляє собою мах. розміри руху в поїздах (парах поїздів), які можуть бути пропущені по ньому за одиницю часу (доба, год.) в залежності від постійних пристроїв, типу і потужності тягових засобів, роду вагонів і способу організації руху.

На однопутних лініях при наявності автоблокування і при повному пакетному графіку пропускну спроможність перегону в парах поїздів розраховується:

Nп = hello_html_28c569b4.gif

де То техн. – продовженість технологічного «вікна» для виробництва

різних ремонтних робіт, хвилин,

L над - коеф.врах. надійність тех. засобів дільниці, t', t'' - час ходу поїзду відпов. У прямому і зворотному напрямку,

хвилин,

hello_html_m1ffc4960.gifа, hello_html_m1ffc4960.gifб - станційні інтервали на обмежених перегон роздільних

пунктах, хвилин,

hello_html_m75191332.gif', hello_html_m75191332.gif'' - міжпоїздні інтервали у пакетах непарного і парного

Напрямках.

Для двухпутних ліній – визнач. по кожному направленню руху

Nп =hello_html_m67a96ad5.gif

7). Провізна спроможність дільниці – це мах. Кількість тон грузу, яке може бути пропущено по дільниці за добу.


3. Дистанція колії і колійна машинна станція є лінійними під-вами відділення дороги.

Дистанція колії, згідно з норм : довжина колії обслуговуємо дистанцієй, складає на двухпутних і багатокутних дільницях от 200 до 300 км, а на однопутних - 150 – 200 км.

Осн. завдання:

  • зміст всіх елементів зал. колії,

  • проведення заходів щодо оздоровлення та посилення колійного господарства,

  • зростання рівня механізації колійних робіт,

  • проведення робіт по сніговодоборотьби і т.д.

Колійна машинна станція є механізов.спец.формуванням, на яке возлагається виконання планових робіт по ремонту зал.колії.

Осн.завдання:

  • організація і виконання робіт по посиленню колії, кап., середньому і підвалочному ремонтам,

  • ефективне використання «вікон» на основ.введення прогресивних технологічних процесів,

  • мах.та ефективне використання на колійних роботах високопродуктивних колійних машин і механізмів.



Тема: Загальна характеристика капіталу і виробничих фондів

Мета: знати поняття основних та оборотних фондів, фізичний та моральний знос, амортизацію, вміти розраховувати показники виробничих фондів.


1. Характеристика матеріальних активів (виробничих фондів та іншого майна)


Під матеріальними активами підприємства (організації) заведено розуміти сукупність усіх ресурсів матеріального характеру, що завжди фіксуються в щорічному його (її) балансі за виключенням первинних активів. До складу матеріальних активів входять переважно виробничі фонди й майно соціального призначення.


Виробничі фонди підприємства

Виготовлення продукції (виконання роботи, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні (рис. 5.1).

hello_html_m6031bfa8.gif

Рис. 5.1. Склад і взаємозв’язок засобів виробництва та виробничих фондів.

Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їхнього безпосереднього використання у виробничому процесі. По-друге, виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є виключно вартісною економічною категорією. Це означає, що до виробничих фондів відносять не всі елементи засобів виробництва взагалі, а ті з них, які мають вартість.

Складовим частинам виробничих фондів властиві певні характерні ознаки, за якими можна розрізняти основні та оборотні фонди й обгрунтовано тлумачити сутність та значення цих економічних категорій для відтворювальних процесів.

Основні фондице засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживній формі, а їх вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, (на платні послуги) частинами в міру спрацювання.

Оборотні фондичастина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції, що виробляється (на вартість платних послуг).

Економічна сутність і матеріально-речовий зміст основних та оборотних фондів служать визначальними характеристиками щодо окреслення їхнього значення у здійсненні відтворювальних процесів, функціонуванні та розвитку будь-якого виробництва. Уся сукупність наявних виробничих фондів становить найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багатства країни. Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку. Зростання й удосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію продукції, що виготовляється (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія), збереження і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали — мастила, фарби тощо; тара).


Майно соціального
призначення

Кожне підприємство володіє також майном (матеріальними цінностями) невиробничого призначення. Зокрема до основних фондів відносять житлові будинки, будівлі дитячих садків і ясель, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку, профілакторії, палаци культури, спортивні споруди та інші культурно-побутові об’єкти. Чинна в Україні система обліку і статистики зараховує такі об’єкти на баланс підприємства під умовною назвою невиробничих основних фондів. Це некоректно з погляду економічної теорії, оскільки суперечить економічній природі й сутності основних фондів взагалі. Такі об’єкти слід вважати майном суто соціального призначення, або об’єктами соціальної інфраструктури.

За умов роздержавлення власності та розвитку ринкових відносин в економіці урізноманітнення та збільшення обсягу майна соціального призначення стає нагальною потребою кожного підприємства. У народному господарстві України вартість об’єктів соціальної інфраструктури становить приблизно третину, а на підприємствах різних галузей виробничої сфери коливається в межах 10—20 відсотків від загального обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання.



2. Оцінка, класифікація і структура основних фондів


Вартісна оцінка

Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період.

У зв’язку з тривалим функціонуванням та поступовим зношенням засобів праці, постійною зміною умов їхнього відтворення існує кілька видів оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: залежно від моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновленою вартістю; залежно від стану основних фондів — за повною або залишковою вартістю.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Наприклад, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його будівництва; первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати на його транспортування й установку на місці використання.

Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва й цін на ті самі елементи засобів праці між первісною (початковою) та відновленою вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточного регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення порівнянності щодо вартісної оцінки основних фондів періодично проводиться їхня переоцінка за відновленою вартістю.

Останню переоцінку основних фондів народного господарства України проведено за станом на 1 травня 1992 р.

Повна (первісна і відновлена) вартість основних фондів — це вартість у новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (виконаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною (відновленою) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою зносу основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час їхнього вибуття (спричиненого зношуванням) має назву ліквідаційної вартості. У практиці господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів.

Балансова вартість групи основних фондів підприємства на початок розрахункового року (БВоф) обчислюється за формулою

БВоф = БВо + Вноф + Вкр + Врек – Вв – АВо, (5.1)

де БВо — балансова вартість групи основних фондів на початок року, що передував звітному;

Вноф — витрати на придбання нових основних фондів;

Вкр — вартість здійснення капітального ремонту основних фондів;

Врек — витрати на реконструкцію виробничих приміщень і модернізацію устаткування;

Вв — вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що передував звітному;

АВо — сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував звітному.

Для визначення первісної (балансової) вартості виробничих основних фондів на початок наступного за звітним року потрібно враховувати абсолютні величини введення в дію та вибуття протягом звітного року, оскільки останні мають діяти (не діяти) протягом усього наступного року незалежно від дати введення чи вибуття основних фондів у звітному році.


Класифікація
і структура

Необхідною умовою правильного обліку й планування відтворення основних фондів підприємств є їхня класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, згідно з якою всі основні фонди за ознакою подібності їхнього функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види (рис. 5.2).


hello_html_3a68b66b.gif

Рис. 5.2. Видова класифікація основних фондів.


У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів до оборотних фондів відносять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання й вартості.

Зображена на рис. 5.2. видова класифікація основних фондів використовується чинними системами бухгалтерського обліку та статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують укрупнену класифікацію, виокремлюючи три групи основних фондів: перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні пристрої; друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання; третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, неабияке значення має поділ таких на дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові й нафтові свердловини.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їхньої загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших однакових умов технологічна структура основних фондів є то прогресивнішою та ефективнішою, що більшою є в їхньому складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєві з них такі:

● виробничо-технологічні особливості підприємства;

● науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень виробництва;

● ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

● відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

● вартість будівництва виробничих об’єктів і рівень цін на технологічне устаткування;

● територіальне розміщення підприємства.

Щодо всієї сукупності промислових підприємств України, та в загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їхніх видів протягом останніх років коливалась у межах: будівель і споруд — 45—47%; машин і устаткування — 40—42%, у тім числі робочих — 30—32%; транспортних засобів — 2,5—3%. На підприємствах і організаціях аграрного сектора частка в загальній вартості сільськогосподарських виробничих основних фондів приблизно становила: будівель, споруд і передавальних пристроїв — 64—65%; силових і робочих машин і устаткування — 14—16%; робочої та продуктивної худоби — 10—12%; багаторічних насаджень — 5—6%; транспортних засобів — 3—4%*. Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів характеризується поступовим збільшенням питомої ваги їхньої активної частини.



3. Спрацювання, амортизація і відтворення основних фондів


Просте й розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взаємозв’язаних форм — ремонту, модернізації та заміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об’єктів. Необхідною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів.


Спрацьовування
і старіння

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацьовуванням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості — економічного спрацьовування. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їх надійність та довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи інтенсивне), особливості технологічних процесів, якість технічного догляду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини: ту, що періодично усувають проведенням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути неможливо. З часом спрацювання поступово збільшується і врешті-решт стає таким, що унеможливлює дальше використання засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, коли треба замінити такого засіб праці на новий аналогічного призначення. У зв’язку з цим розрізняють усувне (тимчасове) те неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (через зіставлення фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстеження технічного стану. Відносну величину економічного спрацювання окремої фізичної одиниці або певної сукупності основних фондів визначають як відношення накопиченої суми спрацювання, тобто їхньої вартості, вже перенесеної на вартість продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного зносу під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових засобів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів виробництва. Старіння властиве передовсім знаряддям праці та транспортним засобам і зв’язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес, що його розраховують за формулою

hello_html_3b725dca.gif, (5.2)

де Во, В1 — повна вартість (ціна) застосовуваного й нового засобів праці; По, П1 — відповідно продуктивність тих самих засобів праці або витрати на їхнє експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядь праці, що експлуатуються понад 10,15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами спрацювання й старіння засобів праці та формами їхнього відшкодування існує певний взаємозв’язок (рис. 5.3).


hello_html_3a35f471.gif


Рис. 5.3. Види фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння
засобів праці та форми їх усунення.


Амортизація

Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію). Амортизація основних фондів — це процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, реалізують за продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних фондів здійснюють централізовано за формулою

hello_html_m3dcb422f.gif, (5.3)

де Ф — балансова (первісна чи відновна) вартість основних фондів; Л — ліквідаційна вартість основних фондів; Ан — амортизаційний період (нормативний строк функціонування) основних фондів.

За встановлення норм амортизаційних відрахувань слід виходити з економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці, необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних фондів і врахування техніко-економічного їхнього старіння. Найбільш складним є правильне визначення тривалості амортизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох факторів, зокрема загальної фізичної довговічності та економічності капітального ремонту засобів праці, умов їхньої експлуатації, строків настання техніко-економічного старіння, можливих темпів оновлення тощо.

У міру розвитку техніки, удосконалення технології та організації виробництва змінюються тривалість і характер використання окремих видів основних фондів, виникає об’єктивна необхідність скорочення нормативних строків їхнього функціонування. У зв’язку з цим норми амортизаційних відрахувань періодично треба переглядати та уточнювати.

Забезпечення нормального відтворення основних фондів потребує правильного нарахування амортизації за встановленими нормами. Щорічну суму амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів обчислюють множенням їхньої середньорічної вартості на відповідні норми амортизації та поправочні коефіцієнти до них, що враховують конкретні умови експлуатації окремих видів засобів праці. Середньорічна вартість кожного виду основних фондів визначається додаванням до вартості на початок розрахункового року різниці між середньорічними величинами введення в дію нових і вибуття діючих елементів засобів праці. Середньорічне введення (вибуття) визначають за результатом множення абсолютного його розміру та коефіцієнта функціонування протягом розрахункового року засобів праці, що будуть уведені в дію і виведені з дії, тобто відношення кількості місяців експлуатації до числа 12.

Для здійснення правильної амортизаційної політики важливим є знання можливих методів амортизації основних фондів. У практиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), подвійно-залишкової і прискореної амортизації.

Метод рівномірної (лінійної) амортизації передбачає перенесення балансової вартості основних фондів на собівартість продукції, що виробляється (послуг, що надаються), протягом амортизаційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Згідно з чинним законодавством України щорічні норми амортизаційних відрахувань за першою, другою і третьою групами основних фондів становлять відповідно 5, 25 і 15%.

Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно-залишкової амортизації встановлюються через подвоєння норм, обчислених за методом рівномірної амортизації, але щодо не балансової, а щодо залишкової вартості основних фондів. Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів, віднесених за укрупненою класифікацією до третьої групи і придбаних після травня 1997 року, тобто після набуття чинності Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуатації засобів праці: перший — 15%; другий — 30%; третій — 20%; четвертий — 15%; п’ятий — 10%; шостий і сьомий — 5%. Збільшення масштабів застосування прискореної амортизації сприятиме істотному зменшенню фінансових втрат від техніко-економічного старіння та інтенсифікації процесу оновлення діючих засобів праці на підприємствах і в організаціях України.


Строки
експлуатації

Ефективність відтворювальних процесів певною мірою залежить від строків експлуатації передовсім активної частини основних фондів, тобто від періоду їхнього функціонування у виробництві відповідно до первісного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці.

Скорочення строків експлуатації машин (устаткування), з одного боку, уможливлює прискорення їхнього оновлення, тобто зменшення техніко-економічного старіння знарядь праці, підвищення технічного рівня підприємств, зростання продуктивності праці, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого, — призводить до збільшення собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, потребує більших інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.

Подовження періоду функціонування машин і устаткування дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці і за рахунок цього спрямувати більше ресурсів для розширеного їхнього відтворення, але спричиняє зниження сукупної продуктивності діючих знарядь праці, значне збільшення витрат на їхнє утримання та експлуатацію.

Саме тому строки експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші затрати суспільної праці на їхнє виготовлення й використання у виробничому процесі протягом усього періоду функціонування. Найбільш поширеною є методика визначення оптимальних строків експлуатації виробничого устаткування за мінімальною величиною так званих питомих затрат суспільної праці на одиницю корисного ефекту (наприклад, сумарної продуктивності устаткування за різних строків його функціонування). Проте результати спеціальних досліджень свідчать, що найбільш істотний вплив на економічно доцільний строк експлуатації устаткування справляють два фактори — щорічний розмір амортизації та середньорічні ремонтні витрати. Це уможливлює практичне застосування простішого і наочнішого методу оптимизації строків експлуатації — через мінімізацію сумарної величини цих економічних показників з використанням графічного способу.


Ремонт,
модернізація
і заміна діючих
засобів праці

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості конструктивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших видів засобів праці задовго до того, коли кожний з цих об’єктів у цілому стане непридатним для дальшого використання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів праці здійснюється з допомогою періодичних ремонтів. Отже, суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації.

На підприємствах різних галузей народного господарства застосовують типові системи технічного обслуговування й ремонту устаткування та інших видів засобів праці, що передбачають періодичне проведення необхідних профілактично-технічних операцій, поточних і капітальних ремонтів. Призначення поточного ремонту — збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно-профілактичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобігання прогресуючому фізичному спрацюванню. Мета капітального ремонту полягає у максимально можливому відновленні первісних техніко-експлуатаційних параметрів засобів праці. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі проміжки часу (один раз за кілька років). Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновлювальний ремонт, необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного лиха (пожежі, повені, землетрусу).

Витрати на поточний ремонт є постійними й відносно рівномірними протягом експлуатаційного періоду, а тому їх відносять на собівартість продукції (наданих послуг). Проведення капітального ремонту потребує порівняно великих одноразових витрат, що унеможливлює пряме включення таких до собівартості продукції: ці витрати визначають заздалегідь і відносять на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто періоду між двома послідовними капітальними ремонтами. Відновлювальний ремонт фінансують за рахунок державного страхового (резервного) фонду і за характером та обсягом робіт, що виконуються, відносять до сфери капітального будівництва.

За сучасних умов господарювання і формування ринкової економіки важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування. Це пояснюється тим, що на підприємствах діюче устаткування протягом фактичного строку експлуатації капітально ремонтують кілька разів Проте коли проведення першого капітального ремонту в більшості випадків є економічно вигіднішим за придбання нової машини (він здійснюється, як правило, до настання техніко-економічного старіння, а фактичні витрати на нього не перевищують 35—40% балансової вартості), то наступні капітальні ремонти часто коштують дорожче, ніж нове устаткування аналогічного призначення.

Для економічної оцінки ефективності витрат на капітальний ремонт порівнюють два альтернативні варіанти: перший — капітальний ремонт фізично зношеної машини і продовження строку її експлуатації на один ремонтний цикл; інший — заміна машини, що потребує капітального ремонту, на нову. Для кожного варіанта визначають загальну величину витрат і втрат. Для першого варіанта це будуть витрати на очікуваний капітальний ремонт Ri і перевищення експлуатаційних витрат щодо капітально відремонтованої машини над поточними витратами щодо нової машини Se, а для другого, — вартість придбання (ціна) та встановлення нової машини Кн над втрати від недоамортизації діючої машини Sa. Крім того, треба врахувати коефіцієнти, що характеризують співвідношення: а) продуктивності діючої та нової машини (); б) тривалості ремонтного циклу тих самих машин ().

Показник ступеня ефективності витрат на капітальний ремонт будь-якого виробничого устаткування (ер) визначається за формулою

hello_html_m58338104.gif (5.4)

Коефіцієнти, обчислені за формулою (5.4), можуть набувати додатного, від’ємного або нульового значення. За всіх додатних значень коефіцієнта ер капітальний ремонт устаткування є економічно виправданим, за від’ємних — недоцільним, а за нульового значення коефіцієнта порівнювані варіанти треба вважати рівноцінними.

Коефіцієнти ер, розраховані щодо всієї сукупності устаткування, котра підлягає капітальному ремонту в конкретному році, можуть використовуватися для визначення послідовності заміни тих одиниць, що їх капітально ремонтувати невигідно. Передовсім треба замінювати фізично зношене устаткування з найбільшим від’ємним значенням коефіцієнта ер за абсолютною величиною.

Загальний розмір витрат на ремонтно-технічне обслуговування діючих засобів праці залежить від кількості ремонтів протягом фактичного строку їхньої експлуатації та від собівартості кожного ремонту. Це означає, що для помітного зменшення витрат на ремонт устаткування та інших видів основних фондів (ремонтно-експлуатаційні витрати на підприємствах України надмірно великі) необхідно: по-перше, довести до раціонального мінімуму кількість ремонтів машин протягом усього періоду їхнього функціонування; по-друге, максимально зменшити витрати на проведення одного ремонту.

Скорочення кількості ремонтів можна досягти збільшуючи фізичну довговічність устаткування та визначаючи раціональні строки його експлуатації. Головним напрямком зниження собівартості ремонтних робіт є істотне підвищення організаційно-технічного рівня самого ремонтного виробництва, його індустріалізація, тобто максимальне наближення процесу ремонту за характером організації і технології до процесу виготовлення нових машин і устаткування. Широкомасштабна індустріалізація ремонтного виробництва в цілому передбачає:

• збільшення централізованого виготовлення машинобудівними підприємствами запасних частин до розмірів, що забезпечують повне задоволення попиту на них; розширення відновлення спрацьованих деталей і вузлів, котре дає змогу зменшити на 15—20% обсяг виробництва нових запасних частин;

• усебічну централізацію і спеціалізацію ремонтних робіт у різних ланках управління виробництвом (створення розгалуженої територіальної системи фірмового машиносервісу підприємствами-продуцентами; централізований капітальний ремонт устаткування вузькогалузевого призначення спеціалізованими ремонтними підприємствами і підрядними організаціями; максимально можлива централізація ремонтного господарства на самих підприємствах, яка уможливлює виконання всього або переважного обсягу ремонтних робіт спеціалізованими підрозділами єдиної ремонтної служби).

За недостатнього розвитку машинобудівного комплексу країни для підвищення ефективності процесу відтворення основних фондів багато важить модернізація діючого виробничого устаткування, котра означає його вдосконалення з метою запобігання техніко-економічному старінню та підвищення техніко-експлуатаційних параметрів до рівня сучасних вимог.

За порівняно невеликих витрат і за відносно короткий строк модернізація може забезпечити оновлення устаткування на новому технічному рівні, зростання продуктивності праці, нарощування виробничих потужностей і збільшення випуску продукції, економію інвестиційних ресурсів. Досвід багатьох підприємств України показує, що проведення комплексної модернізації багатьох видів виробничого устаткування збільшує його продуктивність на 30—50%, а зв’язані з цим витрати не перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного призначення. Економічно доцільніше здійснювати як загальнотехнічну, так і технологічну (цільову) модернізацію устаткування під час проведення його капітального ремонту.

Метод визначення ефективності витрат на модернізацію такий самий, як і витрат на проведення капітального ремонту. Для цього можна користуватися формулою (5.4), поставивши у її чисельнику витрати на модернізацію замість витрат на капітальний ремонт відповідного устаткування. Коефіцієнт ефективності витрат на капітальний ремонт і модернізацію, коли їх здійснюють одночасно, можна розрахувати за формулою

hello_html_47afea88.gif, (5.5)

де М — витрати на модернізацію. При цьому величини , і Se, що входять у формулу (5.5), треба визначати за даними модернізованої та нової машини.

Важливим елементом процесу відтворення основних фондів є заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці. Визначення необхідного (економічно раціонального) щорічного обсягу заміни засобів праці передбачає: 1) встановлення оптимальних строків експлуатації відповідних їхніх видів (груп); 2) розрахунки такого щорічного обсягу заміни, який може забезпечити дотримання оптимальних строків функціонування устаткування та інших видів основних фондів. За простого відтворення засобів праці розмір їхньої заміни (вибуття) практично має дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань на реновацію, а за розширеного відтворення — залежатиме не лише від нормативного строку експлуатації (норми амортизації), а й від темпів щорічного збільшення обсягу основних фондів.


Розширене відтворення основних фондів

Нагромадження й оновлення основних фондів, нарощування виробничих потужностей підприємств різних галузей народного господарства здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих або спорудження нових виробничих об’єктів (цехів, виробництв, підприємств в цілому).

Технічне переозброєння діючого підприємства означає здійснення відповідно до плану (програми) його технічного розвитку (без розширення існуючих виробничих площ) комплексу заходів, що передбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, модернізації й заміни фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування. Реконструкція діючого підприємства є здійснюваним за єдиним проектом повним або частковим переобладнанням виробництва. За необхідності можуть бути споруджені нові або розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об’єкти. До реконструктивних робіт відносять також будівництво нових виробничих об’єктів замість тих, дальшу експлуатацію котрих визнано недоцільною. Під розширенням діючого підприємства заведено розуміти спорудження його другої та наступних черг, додаткових виробничих комплексів, нових цехів або розширення існуючих, а також організацію допоміжних та обслуговуючих виробництв, комунікацій тощо. До нового будівництва (новобудов) відносять спорудження окремих виробничих об’єктів або підприємств, що здійснюється на нових майданчиках та за затвердженим окремим проектом.

Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення виробничого потенціалу підприємств є взаємозв’язаними елементами єдиного відтворювального процесу, які доповнюють один одного. Проте пріоритетними для переважної більшості різногалузевих виробництв (господарств) треба вважати технічне переозброєння й реконструкцію діючих виробничих об’єктів. Нове будівництво стає економічно доцільним за умови вичерпання можливостей нарощування виробничого потенціалу на діючих підприємствах, а також за організації нових видів виробництва (надання нових послуг) та необхідності забезпечення належного рівня екологічної безпеки виробничо-господарської діяльності.



  1. Ефективність відтворення та використання основних фондів


Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та ліпшого використання діючих основних фондів підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтримуванню належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого, — дають змогу збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок скорочення питомої амортизації й витрат на обслуговування виробництва і його управління, підвищувати фондовіддачу та прибутковість.


Показники
ефективності

Система показників, яка може вичерпно характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два блоки: перший — показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий — показники рівня використання основних фондів в цілому і окремих їхніх видів (рис. 5.4). Необхідність виокремлення в самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їхнього руху, технічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно й безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Чинна система показників ефективності відтворення основних фондів в Україні потребує вдосконалення щодо методики обчислення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття — відношенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних показників. Тому визначення коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методологічно більш правильним.


hello_html_m12be86ab.gif


Рис. 5.4. Система показників ефективності основних фондів.


Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів — екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з експлуатації застарілих та спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці. Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, а й передачу певної їхньої частини з балансу одного підприємства на баланс іншого. Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нових: коефіцієнт інтенсивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нормативного).

Показники, що характеризують рівень ефективності використання основних фондів, об’єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потребують лише деякі, а саме:

● коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машино-змін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;

● напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);

● коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.

З-поміж показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використовуваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визнати досконалим, оскільки він не враховує внутрізмінних втрат робочого часу. У зв’язку з цим коефіцієнт змінності методологічно правильніше буде обчислювати, виходячи з коефіцієнта використання календарного фонду часу і максимальної змінності роботи устаткування, яка дорівнює трьом за восьмигодинної тривалості зміни. Отже, за коефіцієнта використання календарного фонду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 × 0,6).


Напрямки інтенсифікації відтворення

Протягом останніх років на більшості підприємств різних галузей народного господарства України спостерігається низький рівень ефективності відтворювальних процесів. Коефіцієнти оновлення й вибуття машин і устаткування, тобто найбільш активної частини основних фондів на промислових підприємствах, коливаються в межах відповідно 5—6 та 2—3% загального їхнього обсягу, а коефіцієнт економічного спрацювання досягає 50—55% загальної вартості. Парк діючого виробничого устаткування містить майже третину фізично спрацьованих і технічно застарілих його одиниць. Саме цим передовсім пояснюється невідкладне завдання прискорення й підвищення ефективності відтворення основних фондів, зростання технічного рівня застосовуваних засобів праці. За сучасних умов слід запровадити і реалізувати такі головні напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів:

● усебічне прискорення розвитку машинобудівного комплексу України, радикальна перебудова його структури з метою максимально можливого задоволення народногосподарського попиту на достатньо широку номенклатуру різних видів машин та устаткування, забезпечення виготовлення нових поколінь техніки і закінчених (технологічно зв’язаних) систем машин, розробка та організація виробництва тих знарядь праці, які раніше взагалі не виготовлялись або імпортувались з інших країн;

● зосередження зусиль різних галузей науки на пріоритетних напрямках науково-технічного прогресу, форсованому розвитку передовсім наукомістких виробництв, істотному підвищенні техніко-організаційного рівня та соціально-економічної ефективності виробництва на підприємствах різних галузей народного господарства;

● докорінне поліпшення всієї організації робіт та економічного її обгрунтування на всіх стадіях відтворювального процесу (проектування — виробництво — розподіл — запровадження — експлуатація нової техніки);

● дотримання кожним підприємством власної стратегії технічного, організаційного та економічного розвитку; переорієнтація інвестиційної політики на максимальне технічне переозброєння й реконструкцію діючих виробничих об’єктів; різке збільшення масштабів вилучення з виробництва технічно застарілих і економічно малоефективних машин та устаткування, перехід від практики одиничної заміни спрацьованих знарядь праці до систематичного комплексного оновлення техніко-технологічної бази взаємозв’язаних виробничих ланок підприємств;

● створення ринкового економічного механізму країни, спроможного забезпечити постійну інтересованість усіх ланок управління виробництвом у здійсненні найбільш ефективних відтворювальних процесів і сприйнятті науково-технічних та організаційних новацій (нововведень).

Практична реалізація перелічених головних напрямків інтенсифікації відтворювальних процесів потребує не лише активної інженерно-виробничої діяльності самих підприємств, а й мобілізації великих власних фінансових коштів. У повному обсязі вона можлива за умови передовсім постійної державної підтримки, безпосередньої участі багатьох інститутів ринкової інфраструктури та іноземного капіталу.


Способи
ефективного
використання
основних фондів і виробничих
потужностей

Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей того чи того підприємства є зростання обсягу виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції за наявного розміру виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної роботи машин та устаткування протягом доби, місяця або року, тобто від їхнього екстенсивного завантаження, а з іншого, — від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, усю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо ліпшого використання основних фондів підприємства можна умовно поділити на дві групи: 1) збільшення екстенсивного завантаження; 2) підвищення інтенсивного навантаження.

Однак треба на двох важливих обставинах. По-перше, якщо екстенсивне завантаження машин та устаткування обмежується тільки календарним фондом часу, то можливості підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності не є такими широкими і залежать передовсім від інженерних рішень, покладених в основу конструкцій цього устаткування. По-друге, здійснення заходів екстенсивного напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтенсивного використання виробничого апарату зв’язане зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко окупаються за рахунок одержаного внаслідок інтенсифікації додаткового економічного ефекту.

Великим резервом збільшення продуктивної роботи виробничого устаткування є максимально можливе скорочення його простоїв. На підприємствах з дискретним виробництвом кількість не використовуваного протягом доби устаткування нерідко досягає 15—20% загального його парку, а внутрізмінні простої становлять 10—15% робочого часу. Це спричиняється: неузгодженістю пропускної спро­можності окремих цехів і дільниць; незадовільною організацією технічно-профілактичного обслуговування та ремонту устаткування; браком робітників тих чи тих професій; перебоями в забезпеченні робочих місць матеріалами, електроенергією, комплектуючими виробами, оснащенням, пристроями, підйомно-транспортними засобами тощо.

Для підприємств ряду галузей індустрії і передовсім машинобудування надзвичайної гостроти набула проблема підвищення коефіцієнта змінності роботи виробничого устаткування. В Україні цей показник нині є невиправдано низьким і свідчить про наявність достатньо великих резервів ліпшого використання знарядь праці. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного устаткування до раціонального рівня (1,7—1,8), то можна буде збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.

Значному поліпшенню екстенсивного завантаження засобів праці сприяє зниження частки недіючого устаткування, яка на промислових підприємствах України є дуже значною (кілька десятків тисяч одиниць), а також виведення з експлуатації зайвого й неефективного використовуваного устаткування та організація завдяки цьому повноцінної двозмінної роботи. За існуючими розрахунками, здійснення таких заходів дало б можливість підвищити фондовіддачу на підприємствах різних галузей промисловості та народного господарства на 10—15 і більше відсотків.

Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного використання основних фондів має своєчасна заміна та модернізація фізично спрацьованого й технічно застарілого устаткування. Для підтримування порівняно високого технічного рівня виробництва на підприємствах треба щорічно замінювати 4—6% і модернізувати 6—8% діючого парку машин, устаткування та інших видів знарядь праці.

До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктивності устаткування за одиницю часу, належать також запровадження нових технологій, інтенсифікація виробничих процесів. Підприємствам різних галузей властиві специфічні способи інтенсифікації технологій виготовлення продукції, виконання робіт або надання виробничих послуг (застосування, наприклад, киснево-конвертерного методу виплавлення сталі в чорній металургії; використання різних каталізаторів, високих температур і тиску — у хімічній промисловості; обробка металу тиском, точні методи литва — у машинобудувані тощо). Широке використання природного газу та кисню разом зі збільшенням температури дуття й тиску під колошником домни забезпечує зростання виробництва чавуну майже на третину.

Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на підприємствах можна досягти завдяки застосуванню прогресивних форм і методів організації виробництва (концентрації, спеціалізації, кооперування та комбінування; гнучких, потокових і роторно-конвеєрних ліній), що уможливлюють використання високопродуктивного автоматизованого устаткування. За свідченням спеціальних досліджень, на підприємствах машинобудування виготовлення конструктивно й технологічно однорідних деталей на потокових лініях забезпечує підвищення навантаження устаткування на 20—30%.

Досить істотні резерви ліпшого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів і виробничих потужностей можна реалізувати з допомогою освоєння у стислі строки проектних потужностей, уведення в дію нових технологічних агрегатів, ліній, устаткування. За даними вибіркового обстеження кількасот підприємств різних галузей промисловості та будівництва, середній фактичний період освоєння виробничих потужностей становить 5—6 років. Проте технічно та економічно обгрунтовані розрахунки свідчать про реальну можливість досягнення проектних показників нових потужностей і виробничих об’єктів на підприємствах добувної промисловості за півтора-два роки, а обробної — за один рік і навіть швидше.

За умов ринкової економіки система господарювання в цілому повинна передбачати достатні економічні стимули для забезпечення ефективного використання основних фондів, усього майна підприємств. Дійова система таких колективних та індивідуальних економічних стимулів на підприємствах різних галузей народного господарства України поки що перебувають тільки на стадії становлення й розвитку. Швидкому її запровадженню сприятимуть: реалізація програми роздержавлення та приватизації власності; широке акціонування підприємств, система їхнього оподаткування; побудова механізму оплати праці залежно від кінцевих результатів виробництва; більш гнучка амортизаційна та інвестиційна політика; державна підтримка великих інвестиційних проектів, підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності тощо.


5 Структура, нормування й використання оборотних фондів підприємства


Склад і структура оборотних фондів

Оборотні фонди підприємства мають матеріально-речову й вартісну форми. У практиці планування та обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.

Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброблено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприклад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочного виробництва).

Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зроблено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологічну (стадійну) структуру. Вона формується під впливом низки факторів (тип виробництва, особливості продукції та технології її виготовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними ресурсами тощо) і змінюється в часі повільно, без різких коливань. Наприклад, на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборотних фондів частка виробничих запасів становить у середньому протягом останніх років приблизно 70%, незавершеного виробництва — 25%. Спостерігається така тенденція в динаміці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих запасів у цілому зменшуються, а незавершеного виробництва і витрат майбутніх періодів, навпаки, збільшуються.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і формами організації виробництва, умовами забезпечення матеріальними ресурсами, цінами на них тощо. Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: виробничі запаси — на електростанціях та підприємствах легкої промисловості (до 90%); незавершене виробництво — на підприємствах машинобудування (близько 40%, у зв’язку з великою тривалістю виробничого циклу); витрати майбутніх періодів — на підприємствах добувної індустрії (40—50% і більше).


Нормування
витрат

Визначення потреби підприємства у сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галузевими науково-дослідними організаціями. Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виокремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за призначенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, палива тощо; б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивідуальні; в) періодом дії — річні (для поточного планування) й перспективні; г) ступенем деталізації об’єктів нормування — для деталі (вузла) й виробу в цілому; д) ступенем деталізації нормованих ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за звуженою номенклатурою).

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів передбачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та економічна обгрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це гранично допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого гатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окремих елементів, які у сукупності становлять загальну величину витрати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, зберігання тощо).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахун­ковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш прогресивним, безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що базується на глибокому аналізі та техніко-економічному обгрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабораторним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту. Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зниження норм у наступні роки. Його практичне застосування допускається тільки як виняток — для орієнтованих розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко використовують, матеріалів.


Ефективність
використання

Раціональне та економне витрачання окремих елементів оборотних фондів підприємств має непересічне економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції у різних галузях народного господарства, переважаючою часткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує відповідна система техніко-економічних показників.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобувати готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на підприємстві кольорової металургії таким показником служить коефіцієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господарства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на комбінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрата сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети застосовують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конструкційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає передовсім розв’язання конкретних завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шляхи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи економії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих заходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати виробничо-технічні та організаційно-економічні (рис. 5.5).

hello_html_530b1edf.gif


Рис5. Джерела та способи економії матеріальних ресурсів
на підприємствах.


Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих видів матеріальних ресурсів зв’язано з комплексною переробкою сировини та широким застосуванням вторинних ресурсів.

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й технологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної продукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.

Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплексної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробництва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целюлозно-паперової промисловості.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її використання на більшості підприємств України не відповідає сучасним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50—60%.

Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матеріалів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повторно використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи — відходи виробництва та відходи споживання. До відходів виробництва включають: залишки сировини й матеріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані каталізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які технологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробничого споживання (різні цілком зношені елементи засобів виробництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (непридатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макулатура тощо).

За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промислового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утворюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотного металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва). Їхня частка в загальному матеріально-сировинному балансі сталеплавильного виробництва становить понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна визнати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів. Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сировини для виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже в 2—2,5 раза нижче за технологічно можливий та економічно доцільний рівень.



Тема: Виробничі і фінансові інвестиції

Мета: вивчити поняття інвестицій, їх види, знати види цінних паперів, поняття фондового ринку.


Інвестиція – довгострокові вкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність (для одержання прибутку).

Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його у ту чи іншу комерційну справу, називається інвестором, а процес вкладання капіталу – інвестування (довгостроковим фінансуванням).

Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи закордоном), відокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції. У свою чергу, внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні – на прямі й портфельні. Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. Реальні інвестиції – це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою оновлення існуючих і створення нових «капітальних» (матеріальних) благ, а як наслідок – одержання набагато більшого прибутку. Зовнішні прямі інвестиції – це вкладення капіталу закордон, що за величиною становить не менше 10 % вартості того чи того конкретного проекту, закордонні інвестиції, менше за 10 % вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, називається портфельним.

Капітальні вкладення – це періодично здійснювані довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури підприємства. Розрізняють – валові та чисті капітальні вкладення. Валові капітальні вкладення – це загальна суму одноразових витрат капіталу на просте й розширене відтворення виробничих основних фондів та об’єктів соціальної інфраструктури, а чисті – витрати лише на розширене відтворення.

Співвідношення між видами капітальних витрат (вартість придбаних патентів, ліцензій; витрати на підготовку експлуатаційних кадрів для підприємств, що будуються, вартість не титульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробничих об’єктів тощо) характеризує елементно-технічну структуру капітальних вкладень. Позитивною тенденцією в динаміці цієї структури капітальних вкладень є поступове збільшення частки витрат на устаткування, інструмент та інвентар за відносного зменшення питомої ваги вартості будівельно-монтажних робіт.

В інвестиційній політиці підприємств та їхніх добровільних об’єднань дуже важливо приймати обґрунтовані рішення щодо відтворювальної структури капітальних вкладень, котра відображає співвідношення витрат на просте й розширене відтворення основних фондів.

Процес прогнозування (планування) капітальних вкладень на підприємствах охоплює два послідовно здійсню вальні етапи: перший – обчислення необхідного обсягу реальних (інвестицій) на розрахунковий період (рік, кілька років); другий – визначення конкретних джерел їхнього фінансування.

Для визначення необхідного обсягу капітальних вкладень використовують залежно від стадії планування два – методи: перший – попередньо-приблизних розрахунків (на підставі показника питомих капітальних вкладень на одиницю приросту виробничої потужності); другий – прямих розрахунків (за даними кошторису технічного переозброєння і реконструкції або розширення підприємства).

Для забезпечення ефективної господарської діяльності підприємства важливим є також обґрунтоване визначення конкретних джерел фінансування інвестицій.

Найпростіше це можна зробити для першого варіанта економічної ситуації в акціонерному товаристві, що стає найбільш поширеною формою організації бізнесу. Якщо за певних причин (помилки організаційного періоду, раптове істотне зростання цін на нове устаткування тощо) акумульованої суми амортизаційних відрахувань недостатньо для фінансування зміни застарілого устаткування, то для покриття частини, що її бракує, треба використати інші (внутрішні) джерела формування коштів (зокрема оголосити передплату на звичайні та привілейовані акції або залучити частину нерозподіленого прибутку).

Забезпечення фінансування розширеного відтворення основних фондів за другим варіантом економічної ситуації підприємства (істотне збільшення обсягу продукції, що виробляється, або організація виробництва нових видів товарів відповідно до попиту ринку) є складним господарським завданням. Для того, щоб його правильно розв’язати, потрібне глибоке економічне обґрунтування вибору тих чи тих джерел формування реальних інвестицій (капітальних вкладень).

Зокрема достатньо продуманим має бути рішення про випуск і продаж цінних паперів або використання довгострокового кредиту, оскільки воно потребує чималих коштів: у першому випадку - на друкування й розміщення акцій (облігацій) підприємства та впливу дивідендів акціонерам, у другому – на повернення позичених грошей з виплатою солідного відсотка за користуванням кредитом.

Глибоко обміркованими має бути й підхід до залучення закордонних інвестицій та створення спільних підприємств, що дають змогу використовувати найновіші технології світового рівня, виробляти конкурентоспроможну на ринку продукцію, підвищувати загальну і фінансову ефективність вітчизняного виробництва, але інколи можуть поставити його в надто велику залежність від іноземного інвестора.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або кредитні відносини, визначають взаємини між собою, яка їх випустила (емітентом), та їхнім власником і передбачують, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсотків, а також передачі грошових прав іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери передаються здебільшого способом повного індосаменту (передатним написом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), а цінні папери на пред’явника обертаються вільно.

Види цінних паперів: 1) акція – папір без установленого строку обігу, що забезпечує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства ,підтверджує членство у ньому і гарантує участь у управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна за ліквідації акціонерного товариства (можуть бути іменні і на пред’явника); 2) облігації – цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов’язання емітента повернути власнику облігацій в обумовлений строк номінальну її вартість з виплатою фінансового відсотка. Облігації всіх видів розповсюджується серед юридичних і фізичних осіб на добровільних заходах. Випускаються облігації двох видів:

1) облігації внутрішньої державної та місцевої позик;

2) облігації підприємств. Вони можуть бути іменними і на пред’явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими), такими, що вільно обертаються або з обмеженим обігом. Облігації внутрішньої державної і місцевої позик випускають на пред’явника, а рішення про випуск цих облігацій ухвалює відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві органи влади. Рішення про випуск облігацій підприємств ухвалює – емітент з оформлення відповідного протоколу;

3) казначейські зобов’язання України - вид цінних паперів на пред’явника, що розміщується тільки на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Випускають три різновидності казначейських зобов’язань: а) довгострокові; б) середньострокові; в) короткострокові. Рішення про емісію довго і середньострокових зобов’язань ухвалює Кабінет Міністрів, а короткострокових – Міністерство фінансів України;

4) ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку як самого депозиту, так і відсотків на нього. Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договірний відсоток на визначений термін) або до запитання, іменними та на пред’явника;

5) вексель – вид цінних паперів, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють простий і перехідний вексель. Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власнику векселя після зазначеного строку відповідну суму. Переказний вексель – це письмовий наказ векселедержателя, адресований платнику, сплатити третій особі певну суму грошей у визначений строк;

6) приватизаційні папери (майнові сертифікати) – вид державних цінних паперів, що засвідчує право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації певної частки майна державних підприємств. Їхню емісію здійснює Національний банк України, а видачу громадянам України організували місцеві відділення Ощадного банку України.

Цінні папери поділяються на три групи:

  1. Пайові – за якими емітент не несе зобов’язання повернути кошти інвестовані в його діяльність, але які засвідчують участь у статутному фонді, надають їхнім власникам право на участь в управлінні справами емітента та одержання частини майна за ліквідації емітента.

  2. Боргові – за якими емітент бере на себе зобов’язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані в його діяльність, але які не дають їхнім власникам права на участь в управління справами емітента.

  3. Похідні – механізм обігу яких зв’язує з пайовими і борговими цінними паперами та іншими фінансовими інструментами чи правами щодо них.

Фондовий ринок – сфера обігу цінних паперів.



Тема: Оцінка ефективності виробничих та фінансових інвестицій

Мета: вміти здійснити оцінку інвестицій, знати методику, чинники підвищення ефективності капітальних вкладень, поняття інвестиційного проекту.


План


    1. Методика оцінки ефективності виробничих інвестицій (капітальних вкладень).

    2. Особливості оцінки ефективності випуску і реалізації цінних паперів.

    3. Основні чинники підвищення ефективності капітальних вкладень.

    4. Важелі підвищення ефективності обігу цінних паперів.

    5. Інвестиційні проекти підприємства та організацій. Цикл, фази та етапи обґрунтування інвестиційного проекту. Фінансовий план та оцінка ефективності інвестиційного проекту.

  1. Ефективність виробництва інвестицій характеризує економічні, соціальні або інші результати і господарська доцільність їхнього здійснення. Основою оцінки доцільності капітальних витрат є порівнювання вигідності того чи іншого проекту за умови обмеженості капіталу як ресурсу та забезпечення найбільших прибутків через реалізацію найліпшого з кількох проектів інвестицій.

Офіційна методика оцінювання ефективності (доцільності) капітальних вкладень передусім визначає загальні положення:

    1. розрахунки економічної ефективності капітальних вкладень застосовується за розробки різних проектних і планових документів, оптимізації розподілу реальних інвестицій за різними формами відтворення ОФ;

    2. у розрахунках визначають загальну економічну ефективність, як відношення ефекту (результату) до суми капітальних витрат, що зумовили свій ефект;

    3. з метою всебічного обґрунтування та аналізу економічної ефективності капітальних вкладень, виявлення резервів її підвищення використовують суму показників:

а) узагальнених:

1. період окупності капітальних витрат;

2. капіталомісткість;

б) поодиноких:

1. продуктивність праці;

2. якість і технічний рівень продукції;

3. фондовіддача;

4. матеріаломісткість (енергоємність);

5. собівартість;

6. тривалість інвестиційного циклу;

7. величина соціального ефекту;

8.показникики, що характеризують поліпшення стану навколишнього середовища.

4) за визначення ефективності капітальних вкладень має бути включений вплив на сумарний ефект, так званих не інвестиційних чинників, тобто заходів, здійснення яких не потребує капітальних вкладень.

3. У практиці господарювання підприємств приймаються різноманітні рішення, зв’язані з інвестуванням виробництва й соціальної інфраструктури. З огляду на це заведено розрізняти загальну (абсолютну) та порівняльну (оцінку доцільності) ефективність капітальних вкладень.

Абсолютна ефективність капітальних витрат показує загальну величину їхньої віддачі (їхню результативність) на тому чи тому підприємстві. Їх розрахунки потрібні для оцінки очікуваного або фактичного ефекту від реальних інвестицій за певний період часу.

Абсолютну ефективність визначають за двома показниками:

1) коефіцієнт економічної ефективності (прибутковості) капітальних витрат:

а) для окремих проектів або форм відтворення ОФ діючих (Ер) підприємств:

приріст прибутку ( зниження собівартості)

Е´ р = ————————————————————

капітальні вкладення


б) для підприємств (окремих цехів і виробничих об’єктів), що будуються


загальна сума прибутку

Е р´´= ————————————————————

кошторисна вартість проекту


2) обернений до Е р – період (строк) окупності капітальних вкладень

1

Т р = ——

Е р

Порівняльна ефективність капітальних вкладень визначається лише тоді, коли є кілька інвестиційних проектів. Вона характеризує переваги якогось одного проекту капітальних витрат проти іншого або інших. Розрахунок порівняльної ефективності здійснюється з метою визначення ліпшого з можливих проектів інвестування виробництва.

Проект капітальних вкладень визнають доцільним (ефективним) за умови, коли Е´ р ≥ Е н,

де Е н – нормативний коефіцієнт, що встановлюється централізовано Міністерство - на певний період.

Визначення порівняльної ефективності реальних інвестицій здійснюється через обчислення показника так званих зведень витрат Z за формулою

Z = Ci + Ен · К,

де Ci – поточні витрати (собівартість) за і-м проектом;

К – капітальні вкладення за і-м проектом

Економічна ефективність капітальних вкладень визначають з урахуванням чинника часу. З цією метою інвестиції більш пізніх років приводять до одного розрахункового року множенням їх на спеціальний коефіцієнт L, який обчислюється:

t – 1

L = 1/ (1 + hn),

де hn – нормативне приведення різночасних витрат, що дорівнює 0,08

t – період приведення (t-й рік)

Основні методичні положення щодо визначення доцільності інвестицій того чи того суб’єкта господарювання відображаються в узгодженні розрахунків і логічних дій, що здійснюється поетапно у певній послідовності:

І етап – розрахунок початкових інвестицій на підставі наявних цифрових даних щодо всіх елементів, які входять до складу початкових капітальних витрат і початкового доходу підприємства.

ІІ етап – визначення бездоганних і безпечних грошових потоків за кожний рік розрахункового періоду, враховуючи всі види доходів підприємства, суми амортизаційних відрахувань.

ІІІ етап – встановлення теперішньої вартості майбутніх грошових потоків із використанням коефіцієнту L.

IV етап – обчислення чистої теперішньої вартості грошових потоків та оцінка за методом застосування ТВ.


5.Значні інвестиційні ресурси реально витрачаються зазвичай після розробки і затвердження конкретного інвестиційного проек­ту підприємства або організації, під яким розуміють певний комп­лекс документів стосовно змісту та умов реалізації відповіднихhello_html_m51eb1d11.gif заходів для досягнення поставленої мети (розвиток техніко-технологічної бази, започаткування виготовлення нової продукції, здійснення будь-яких нових методів або форм організації діяльності тощо).

При ньому здійснення передбачених інвестиційним проектом заходів має обов'язково дати позитивний економічний або соціаль­ний ефект від реалізованих інвестицій.

Розробка та реалізація інвестиційного проекту виробничого спрямування охоплюють певний проміжок часу від виникнення відповідної ідеї до практичної її реалізації (уведення в дію нового ви­робничого об'єкта, започаткування продукування нового виробу, здійснення організаційного нововведення).

Цей проміжок часу називають циклом інвестиційного проек­ту (або інвестиційним циклом) Він включає три фази: 1) передінвестиційну (попередні дослідження до остаточного прийнят­тя інвестиційного рішення); 2) власне інвестиційну (проектуван­ня, укладення контрактів, спорудження чи облаштування вироб­ничих та інших приміщень, навчання персоналу); 3) виробничу (введення в експлуатацію і започаткування господарської діяль­ності підприємства чи організації після практичної реалізації про­ектних рішень).

Передінвестиційна фаза інвестиційного проекту здебільшого складається з трьох стадій: аналітичної, проектної та оцінної.

Перша (аналітична) стадія передбачає узагальнення інформації про необхідність інвестування в конкретний об'єкт, можливості по­тенційних інвесторів, стан забезпечення цього об'єкта персоналом належної кваліфікації, власні матеріальні ресурси об'єкта. Голов­ною метою цієї стадії є привертання уваги до тієї чи тієї інвести­ційної пропозиції.

Друга (проектна) стадія охоплює: а) попереднє обґрунтування: б) допоміжні (функціональні) дослідження; в) техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту. На етапі допоміжних (фун­кціональних) досліджень здійснюється детальне опрацювання кон­кретних аспектів проекту. Ці дослідження для великомасштабних інвестиційних пропозицій проводяться обов’язково за такими напрямами:

  • прогнозування попиту на товари, що вироблятимуться, з ура­хуванням очікуваного проникнення на ринок;

  • виявлення міри доступності необхідних сировини і матеріалів, проведення потрібних лабораторно-експериментальних випро­бувань;

  • вивчення місця розміщення виробництва (передовсім для проектів, де транспортні витрати можуть бути визначальним 196 чинником)

  • оцінка економічного й техногенного впливу об'єкта виробництва (діяльності) на навколишнє середовище;

  • дослідження оптимальних масштабів виробництва (діяльності) з урахуванням альтернативних технологій, інвестиційних ресурсів, виробничих витрат та очікуваних цін на продукцію (послуги);

  • вибір комплекту технологічного устаткування з урахуванням кількості й можливостей постачальників та обсягів інвестиційних ресурсів на альтернативній основі.

Етап техніко-економічного обґрунтування інвестиційного про­екту, коли приймається рішення про наявність технічних, екологі­чних, економічних і комерційних передумов для його практичної реалізації, здійснюється за схемою табл. 1

На третій (оцінній) стадії передінвестиційної фази проекту юри­дичними (фізичними) особами, які готові підтримати ідею проек­ту, усі його технічні, організаційні та фінансові аспекти, приймаєть­ся остаточне рішення про інвестування.

Інвестиційна фаза циклу інвестиційного проекту зазвичай охоп­лює такі види робіт:

  • формування юридичного, фінансового та організаційного ба­зису (підготовка засновницьких документів, вибір технологій, при­йняття рішення про організаційну структуру управління майбутнім
    виробничим підприємством чи об'єктом);

  • детальне проектування й контрактація (підготовка території
    під забудову; остаточний вибір технології та устаткування; плану­вання і проектування будівництва; проведення торгів — тендеринг;
    переговори й контрактація між усіма сторонами, які беруть участь
    у реалізації проекту);

  • будівництво (будівельні роботи, установлення та монтування
    обладнання; здача готового виробничого об'єкта в експлуатацію):

  • виробничий маркетинг (маркетингова підготовка ринку до
    появи на ньому нової продукції; маркетинг поставок на ринок но­вої продукції);

  • організація і проведення навчання експлуатаційного персона­лу для новоспорудженого підприємства (об'єкта);

  • уведення в експлуатацію новоспорудженого підприємства чи
    іншого виробничого об'єкта (складання й затвердження акта дер­жавної комісії про введення в експлуатацію нового виробничого
    об'єкта).

Після проведення необхідних досліджень, що передують прий­няттю інвестиційного рішення, складається бізнес-план — макси­мально компактний за змістом і стандартний за формою документ, що в ньому викладено головне спрямування інвестиційного проек­ту та його основні технічні й фінансово-економічні параметри.

Кількість розділів і деталізація бізнес-плану інвестицій­ного проекту залежать від його масштабності й конкретної сфери діяльності.

Такий бізнес-план формується як підстава для отримання фінан­сової підтримки від потенційних інвесторів: саме для них його передовсім і призначено. Його використовують також комерційні банки для формування власного кредитно-інвестиційного портфе­ля і наступного надання кредитів підприємцям, підприємствам та організаціям, які розробили і подали бізнес-плани інвестиційних проектів.

Найважливішою складовою бізнес-плану та інвестиційного проекту в цілому є фінансовий план, який складається на 3 -5 років за певною схемою проекту (рис. 1).

hello_html_193886ee.jpg







Прогнозування обсягів реалізації (продажу) про­дукції здійснюється у вигляді таблиці за такою схемою: 1) найме­нування продукції; 2) фізичний обсяг реалізації; 3) ціна реалізації одиниці продукції; 4) сума реалізації без ПДВ та акцизу (3 х 2): 5) обсяг ПДВ та акцизу; 6) виручка від реалізації з ПДВ та акци­зом (4 + 5). При цьому обсяг і суми реалізації прогнозуються окре­мо для продажу на внутрішньому та зовнішньому ринках. У про­цесі прогнозування обсягів реалізації треба також ураховувати: час збуту; затримку платежів; частку продажу з оплатою в кредит і з авансом. У разі застосування системи знижок сума реалізації про­гнозується з урахуванням усіх знижок.

Оцінка інвестиційних витрат проекту


Прогнозний бухгалтерський баланс


Баланс

грошових

потоків


Розрахунок поточних витрат за проектом


Прогнозування

обсягів реалізації

продукції


Показники ефективності проекту


Розділи

фінансового плану

інвестиційного проекту


Рис. 1 Основні розділи фінансового плану інвестиційного проекту (підприємця, підприємства, організації).






До інвестиційних витрат проекту відносять інвестиції, що за­безпечують його підготовку й реалізацію. Інвестиційні витрати можна розділити на капітальні та поточні. Капітальні витрати вклю­чають витрати на: 1) передінвестиційні дослідження й підготовчі роботи; 2) оренду та освоєння земельної ділянки; 3) будівлі і споруди, будівельно-монтажні роботи; 4) інфраструктуру; 5) техноло­гію та устаткування; 6) пусконалагоджувальні роботи. До складу поточних входять витрати на підготовку експлуатаційних кадрів, накладні витрати та оборотні кошти.

План залучення капіталу передбачає конкретні джерела фінан­сування проекту: внутрішні — власні кошти, залучені кошти, дер­жавні субсидії, кредити комерційних банків; зовнішні — кредити міжнародних фінансових організацій, кредити іноземних банків, технічна допомога (гранти), портфельні іноземні інвестиції, прямі іноземні інвестиції. За статтями «Власні кошти» і «Прямі іноземні інвестиції» інвестиційні витрати відшкодовуються за рахунок гро­шових коштів, а також матеріальних і нематеріальних активів інве­сторів. Якщо джерелами фінансування служать залучені кошти й портфельні іноземні інвестиції, то це означає, що ініціатори інвес­тиційного проекту залучають кошти інших інвесторів (юридичних чи фізичних осіб) через продаж акцій та інших цінних паперів. За статтею «Кредити міжнародних фінансових організацій» фіксується обсяг фінансових коштів, які пропонуються (надаються) Всесвітнім банком. Міжнародним валютним фондом. Європейським банком реконструкції та розвитку, іншими подібними організаціями. При цьому загальні обсяги інвестиційних витрат і джерела їхнього фінансування кількісно мають збігатися.

Метою розрахунку поточних витрат проекту є визначення за­гальних поточних витрат на виробництво і збут. Рекомендується розраховувати прямі витрати на одиницю продукції, а потім — на весь обсяг реалізованої продукції. Прямі витрати на одиницю реа­лізованої продукції охоплюють матеріальні і трудові витрати: а) сировина і матеріали: покупні комплектуючі вироби та напівфаб­рикати; паливо; енергія; роботи і послуги виробничого характеру; оборотні відходи — виключаються; б) основна заробітна плата персоналу; відрахування на державне соціальне страхування і до Пенсійного фонду та Державного фонду сприяння зайнятості; до­даткові виплати з фонду оплати праці. До непрямих витрат на об­сяг реалізованої продукції відносять:

амортизацію (у тім числі амортизацію основних фондів нематеріальних активів);

рентні платежі (у тім числі: платежі на обов'язкове страху­вання майна та працівників; платежі на страхування іноземних інве­сторів і ризиків зовнішньоторговельних операцій; плату за землю; плату за викиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах встановлених лімітів; обов'язкові відрахування до позабюд­жетних та інноваційних фондів);

маркетингові витрати (у тім числі: витрати на комплексне дослідження ринку; на рекламу; на сертифікацію і збут продукції, включаючи експортне мито; на проведення виставок, ярмарок, ділових переговорів тощо);

  • адміністративні витрати тім числі: оплату послуг зв'язку і банків; оплату аудиторських, ремонтно-сервісних і комунальних послуг; офісно-господарські. представницькі та канцелярські витрати: витрати на службові відрядження);

  • виплату відсотків за кредити банків;

  • невиробничі витрати;

  • інші операційні витрати.

Отже, загальна сума поточних витрат на виробництво і збут продукції включає прямі матеріальні та трудові витрат, а також операційні (непрямі) витрати.

Баланс грошових потоків за своєю сутністю підсумовує розра­хунки попередніх розділів фінансового плану, характеризує рух грошових потоків, передбачає можливі «вузькі місця» в оплаті за­боргованості та інших грошових зобов'язань, відображає джерела фінансування інвестиційного проекту. Він складається за такою схемою: 1) грошові кошти на початок року; 2) надходження коштів (реалізована продукція з ПДВ та акцизом, різноманітні доходи та інші грошові надходження); 3) загальна кількість наявних грошо­вих коштів (1 + 2): 4) грошові платежі стороннім організаціям (інве­стиційні і поточні витрати,, усі види податків, платежі за кредита­ми, виплата дивідендів, погашення заборгованості тощо); 5) повна сума грошових виплат на сторону; 6) грошові кошти па кінець року (З - 5). Одночасно зі зведеним балансом грошових потоків мас формуватися план прибутків з метою визначення величини при­бутку, що підлягає оподаткуванню.

Прогнозний бухгалтерський баланс складається на кінець кож­ного року реалізації проекту для визначення "вузьких місць". Ме­тодика прогнозування зазвичай базується на аналітичній оцінці руху грошових коштів та інших активів і зміні пасивів, виходячи з базо­вих бухгалтерських проводок.

До основних показників ефективності інвестиційного проекту належать такі:

чистий приведений дохід (ЧПД). що відображає абсолютну
величину економічного ефекту від реалізації інвестицій, тобто


ЧПД = ГП-1К, (1.1)


де ГП — теперішня (дисконтована майбутня) вартість грошо­вого потоку; ІК — сума інвестиційних коштів за проектом, що ре­алізується;

індекс дохідності (ІД) характеризує співвідношення дискон­тованих — грошового потоку (ГП) та інвестиційних коштів (ІК),
тобто


ІД = ГП/ІК; (1.2)


термін окупності (ТО), тобто термін повернення авансованих інвестиційних коштів, що базується на величині грошового потоку з приведенням його абсолютної величини до теперішньої вартості (із застосуванням дисконтного множника). Для його об­числення можна використовувати формулу


ТО = ІК/ГП, (1.3)


де ГП '— середньорічна величина грошового потоку за певний період.

Для точнішого визначення цього показника знаходять та­кий проміжок часу (кількість місяців, років), коли інвестиційні ви­трати за абсолютною величиною зрівняються з грошовим потоком (за наростаючим підсумком).


Таблиця 1 - ТЕХНІКО-ЕКОНОМІЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЕКТУ



Розділ ТЕО

Структура розділу

1 Основна ідея проекту

1.1. Ідея проекту

1.2. Спонсори проекту

1.3 Головні відомості про проект

2. Аналіз ринку і стратегія маркетинг)'

2.1. Загальноекономічний аналіз

2.2 Дослідження ринку

2.3 Основи проектної стратегії

2.4. Основна концепція маркетингу

2.5. Витрати й доходи маркетингу

3. Сировина матеріали та комплектуючі вироби

3.1. Специфікація потреби в сировині, матеріалах і комплектуючих виробах

3.2. Доступність матеріальних ресурсів

3.3. Стратегія поставок, витрати на матеріали та комплектуючі вироби

4. Місцезнаходження і навколишнє середовище

4.1. Аналіз місцезнаходження та навколишнього середовища

4.2. Остаточний вибір пункту розміщення об’єкта та оцінка витрат

5. Інженерно-технологічна частина проекту

5 1. Виробнича програма і виробнича потужність

5.2. Вибір технології, детальний план та інженерні основи проекту

5.3. Вибір обладнання, будівельно-монтажні роботи

6. Організаційні й накладні витрати

6.1. Організація та управління об'єктом

6 2. Організаційне проектування

6.3. Накладні витрати

7. Трудові ресурси (персонал)

7.1. Потреба в окремих категоріях персоналу 7.2. Оцінка витрат на його утримання

8. Планування процесу здійснення проекту

8.1. Цілі та етапи процесу реалізації проекту 8.2. Календарний графік реалізації проекту

8.3. Розрахунки загальних витрат

9. Фінансовий аналіз та оцінка ефективності інвестування

9.1. Цілі і завдання фінансового аналізу

9.2. Аналіз втрат на реалізацію проекту

9.3. Методи економічної оцінки інвестиційного проекту

9.4. Фінансування проекту

9.5. Фінансові та економічні показники діяльності підприємства (організації)





Тема: Особливості експлуатації та конструкції промислових залізничних колій.

Мета: знати порядок організації колійного господарства, принципи планування, види планів, які складаються на підприємстві.


План

  1. Організація колійного господарства.

  2. Сутність і принципи планування.


  1. У багатогалузевій системі залізничного транспорту одне з головних місць займає колійне господарство, до якого належить залізнична колія з багато чисельним його спорудженням, комплекс господарських підприємств і виробничих формувань.

Колійне господарство повинне забезпечувати безперебійний і безпечний рух потягів зі встановленими швидкостями. Колійне господарство зв’язане з іншими галузями залізничного транспорту: з вагонним, локомотивним, СЦБ і зв’язку, енергопостачання. Цей зв'язок настає при виборі типу і конструкцій верхньої будівлі колії, системи поточного змісту і ремонти колії.

Так, маса колій q повинна відповідати навантаженню на вісь вагону Рв і локомотиву Рл

q ≥ 2,5 Рв і q ≥ 2,25 Рл


швидкості рухів потягів V

q ≥ 0,46 V max


вантажо напруги Г

q ≥ 24,4 √¯¯Г¯

система надання «вікон» для поточного змісту і ремонту колії залежить від вантажо-напруги дільниці, маси потягу, системи організації руху потягів.


  1. У кожному підприємстві колійного господарства розробляється виробничо-фінансовий план, який є документом, який організує і направляє всю їх виробничо-господарську діяльність.

План підприємств колійного господарства можна розрізняти по періодам часу, територіальному признаку та видам робіт.

По періодам часу розподіляються:

  1. Перспективні плани відображають генеральну лінію розвитку підприємств колійного господарства на п’ятирічний і більш довгий період. (НТР, впродовж досягнень науки і техніки, забезпечення пропорційності у розвитку окремих транспортних господарств).

  2. Поточні (річні) плани конкретизують перспективні і розробляються на їх основі.

  3. Кооперативні плани – квартальні з розбивкою по місяцям, двох недільні, добові і змінні плани робіт.

За територіальним признаком:

  • мережний;

  • колійного господарства залізничних доріг;

  • відділень залізничних доріг і окремих господарських дільниць.

За видами робіт:

  1. Експлуатаційні роботи, виконуються за рахунок експлуатаційних витрат (охорона колії, поповнення і заміну баласту, проведення заходів по сніго-водо-піско боротьби).

  2. Капітальний ремонт, виконується за рахунок амортизаційних відрахувань.

  3. План капітальних вкладень фінансується за рахунок асигнувань з державного бюджету і спеціальних джерел.

  4. План промислового виробництва розробляється для малопопитних заводів, заводів залізобетонних.

  5. До інших робіт, які фінансуються за рахунок інших джерел, у …. господарстві відносяться збір і відвантаження металобрухту, обслуговування колії не загального використання.




Тема: Наукова організація праці її завдання та напрямки. Організація НОП на підприємстві

Мета: знати поняття виробничих відносин, розрізняти поняття професія, спеціальність, кваліфікація, задачі НОП, форми розподілу праці.


План


  1. Сутність організації праці.

  2. Контингент працівників.

  3. Розподіл праці.

  4. Кооперація праці. Бригадна форма організації праці.

  5. Визначення рівня НОП.


  1. Люди у процесі вступають у визначенні зв’язки і відносини між собою – виробничі відносини.

Трудова функція людини в суспільному виробництві визначається професією, спеціальністю, кваліфікацією або займаною посадою.

Професія – це визначений рід трудової діяльності людини, яка має відповідну теоретичну і практичну підготовку.

Спеціальність – конкретизує трудову діяльність внутрішньої професії і характеризується комплексом придбаних людиною знань і практичних навиків для виконання робіт у якійсь області матеріального виробництва, тобто спеціальність характеризує розподіл праці серед виробництва.

Кваліфікація характеризує ступінь вмінь і майстерності у виконанні роботи даної спеціальності.

Організація праці у межах підприємництва – це система заходів, яка забезпечує раціональне використання праці робочих і включає відповідний розподіл людей у процесі виробництв, розподіл кооперації праці, нормування і стимулювання праці, організацію робочих місць та їх обслуговування, забезпечення необхідних умов праці.

НОП – це така організація, яка основана на досягненні науки у передовому опиті.

Задачі НОП:

    1. економічні – це насамперед досягнення високого рівня продуктивності праці за рахунок покращення використання робочого часу, машин і механізмів, а також матеріалів;

    2. психофізіологічні – створення найбільш сприятливих виробничих умов для збереження у процесі виробництва;

    3. соціальні – спрямовані на забезпечення умов для все стороннього розвитку особи, збільшення змістовності праці.

Організація праці на основі НОП – самий головний фактор росту продуктивності праці.

Етапи розробки планів НОП:

І етап – вивчення стану робочого місця;

ІІ етап – складання плану НОП;

ІІІ етап – здійснення планів НОП.


  1. Кількість робітників колійного господарства складає близько 20 % чисельності всіх залізничників.

Чисельність робітників колійного господарства визначається роздільно для виконання експлуатаційних робіт, капітального ремонту, будівельних та інших робіт.

У плані по праці встановлюється, як правило, списків контингент робітників.

Nсп = Nяв · Rзам.,

де Nяв – явочний контингент робітників

Rзам – коефіцієнт заміни (1,08 – 1,12)


  1. Існує суспільний розподіл праці і розподіл праці в середині галузі і підприємства.

Основні форми розподілу праці:

  • технологічні – розподіл виробничого процесу на частини-фази;

  • функціональні – розподіл робітників по групах в залежності від їх ролі у виробництві;

  • професійно-кваліфікаційні – це ділення робітників за професіями і спеціальностями, за групами складності праці.


  1. Кооперація – одна із форм організаційної праці, за якою багато осіб беруть участь в одному і тому ж процесі праці або у різних, але зв’язаних між собою процесах праці.

У залежності від функціонального розподілу праці бригади можуть бути спеціалізованими і комплексними.

Спеціалізована бригада – складається з робочих місць однієї професії (спеціальності) (бригада з рехтовки колії, з наплавки рельсів).

Комплексна бригада – включає в себе робочих різних професій для виконання визначеного обсягу робіт, маючи як правило, визначену закінчену продукцію.

Бригадні форми організації праці широко визначають сумісництво професій.

На залізничному транспорті питання щодо організації управління бригадами визначенні Положенням про виробничі бригади.


  1. Аналіз і оцінка рівня організації праці с початковим етапом проектування заходів в області НОП.

Досягнутий рівень організації праці і запланованих заходів може бути визначений за допомогою наступних коефіцієнтів (коефіцієнт рівня НОП):

  1. Коефіцієнт розподілу праці може бути визначений як по відношенню до групи робітників, так і по відношенню до конкретного робочого місця:

Ти + Тп

R рп = 1- ————,

Т см

де Ти – час витрачений у наслідок даного періоду на виконання робіт;

Тп – час, витрачений унаслідок того ж періоду на переналадку устаткування;

Тсм – сумарний зміний час роботи на аналізуємих робочих місцях за цей же період.


  1. Коефіцієнт умов праці:

Σпа

R уп = ——,

Σ п

де п – кількість робочих місць на яких вивчався стан відповідного показника умов праці;

а – індекс відхилу фактичних умов праці від нормативних по відповідному показнику.

  1. Коефіцієнт кооперації праці:

Т по

R кп = 1 - ————,

Т см

де Т по – час утрат у наслідок даного періоду у результаті поганого обслуговування аналізуємих робочих місць.


  1. Коефіцієнт безпеки праці:

12 / Л

R s = 1 - ————,

ЧФ

де 12 – кількість місяців у році;

Л – кількість днів, утрачених у результаті виробничого травматизму;

ЧФ – середньоспискова чисельність робочих.


  1. Коефіцієнт використання кваліфікації:

Ро

R кв = ——,

Рр

де Ро – середній розряд робочих;

Рр – середній розряд виконаних робіт.

  1. Коефіцієнт стану трудової дисципліни:


Т нд

R тд = 1 - ————,

Т смⁿ

де Т нд – сумарні витрати робочого часу із-за порушень трудової дисципліни унаслідок зміни по групі робочих, хвилин;

Т см – змінний фонд часу одного робочого, хвилин;

n – кількість робочих у вивчає мій групі.


7) Загальний показник рівня НОП визначається як середньо геометрична величина:

__________

R оп = ⁿ√ R1R2 … Rn ,



Тема: Поняття, класифікація і структура персоналу. Продуктивність праці

Мета: навчити студентів розрізняти категорії персоналу, поняттям «професія», «спеціальність», «кваліфікація», вмінню розраховувати продуктивність та трудомісткість, явочну та спискову чисельність робітників, норми часу і виробітку.


ПЛАН

1 Поняття, класифікація та структура персоналу.

2 Показники оцінки якості складу та стабільності персоналу.

3 Визначення чисельності персоналу.

4 Продуктивність праці: сутність, методи та показники вимірювання.

5 Фактори зміни і резерви зростання продуктивності праці та кількісна оцінка їх впливу.


1 Поняття, класифікація та структура персоналу


Персонал підприємства ─ це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності і перебувають з підприємством як з юридичною особою у відносинах, що регулюються договором найму.

Крім постійних (штатних) працівників, у діяльності підприємств беруть участь сумісники та працюючі за договорами цивільно-правового характеру.

Персонал підприємства за принципом участі у виробничій діяльності розподіляється на дві групи: персонал основної та неосновної діяльності.

На промислових підприємствах до першої групи відносять промислово-виробничий персонал, зайнятий у процесі виробництва та його обслуговуванням (працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних структурних підрозділів та лабораторій, заводоуправлінь, інформаційно-обчислювальних центрів, складів, технічних бібліотек, всіх видів охорони тощо). До другої групи відносять працівників непромислових підрозділів підприємства (підсобних сільських і лісових господарств, житлово-комунального господарства, торгівлі, громадського харчування, зайнятих капітальним ремонтом будівель і споруд, редакції, видавництв, навчальних та медичних закладів, дитячих закладів, оздоровчих закладів та закладів відпочинку, установ культури та спорту тощо).

Залежно від характеру виконуваних функцій персонал підприємства поділяється на чотири категорії: робітники, службовці, спеціалісти і керівники.

Робітники безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції (виконанні робіт) або створюють умови для його реалізації; зайняті керуванням, налагодженням та обслуговуванням устаткування, чи наданням виробництву інших послуг.

В складі робітників виділяють основних і допоміжних.

Основні робітники безпосередньо беруть участь у технологічному процесі, тобто цілеспрямовано змінюють форму, стан, фізичні, хімічні та інші властивості предметів праці.

Відповідно до характеру технологічного процесу основних робітників обліковують на операціях, стадіях, фазах виробництва та видах робіт.

Допоміжні робітники безпосередньої участі в технологічному процесі не приймають, але створюють умови для його перебігу. До них включають робітників наступних функціональних груп: організаційно-технологічної, забезпечення постійної дієздатності устаткування, механізмів, апаратів і агрегатів; забезпечення робочого функціонування будівель і споруд; контрольної; транспортної та вантажно-розвантажувальної; здійснення прийому, збереження та видачі матеріальних цінностей; енергозабезпечення, охорони та безпеки праці, промсанітарії, підготовки та вдосконалення виробництва.

Спеціалісти ─ це працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи, для виконання яких за кваліфікаційними характеристиками необхідна вища чи середня спеціальна освіта (інженери, диспетчери, механіки, енергетики, економісти, бухгалтери, нормувальники, юрисконсульти тощо).

Керівники ─ це працівники, які обіймають керівні посади та зайняті організацією виробництва і управлінням трудовими колективами підприємств та їх структурних підрозділів (директор, головний спеціаліст, начальник, завідувач, майстер тощо).

До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, канцелярські роботи господарське обслуговування (діловоди, обліковці, секретарі-друкарки, стенографістки, агенти, касири, архіваріуси тощо).

Персонал підприємства поділяють за професіями, спеціальностями та кваліфікацією.

Професія – це вид трудової діяльності людини, здійснення якої потребує комплексу спеціальних знань та практичних навичок (слюсар, верстатник, водій тощо).

Професійний склад персоналу підприємства залежить від характеру продукції чи послуг, складності технологічного процесу, специфіки функціонування конкретних виробництв, специфіки галузі трудової діяльності.

В межах загальних професій виділяють спеціальності.

Спеціальність – це відносно вузький різновид трудової діяльності в межах професії, для виконання якої необхідні конкретні знання, уміння, навички, що надбані через спеціальну підготовку та досвід роботи (слюсар-збиральник, слюсар-інструментальник, слюсар-ремонтник, токар-карусельник, токар-револьверник, токар-розточувальник).

Якісну характеристику персоналу дає його кваліфікаційний рівень.

Кваліфікація – це ступінь загальної та спеціальної підготовленості працівника, що володіє сукупністю спеціальних знань і практичних навичок для виконання професійних функцій обумовленої складності.

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані та некваліфіковані.

Висококваліфіковані робітники мають великий практичний досвід роботи (2-3 роки), періодично підвищують знання стажуючись та виконують особливо складні та відповідальні роботи.

Кваліфіковані робітники мають значний стаж практичної діяльності (1-2 роки) і виконують складні роботи.

Малокваліфіковані робітники мають певний (тижневий) досвід і зайняті на нескладних видах робіт.

Некваліфіковані робітники не отримали спеціальної підготовки і виконують допоміжні та обслуговуючі роботи.

Кваліфікаційний рівень робочих місць (робіт) та конкретних виконавців цих робіт визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників (характеристик) з урахуванням кваліфікаційних вимог.

В практичній діяльності кваліфікація робітника і робочих місць характеризується тарифними розрядами.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців залежить від їх рівня освіти та досвіду роботи.

Виділяють спеціалістів:

найвищої кваліфікації (мають наукові ступені і звання);

вищої кваліфікації (мають базову або повну вищу спеціальну освіту і значний досвід практичної діяльності);

середньої кваліфікації (закінчили вищі навчальні заклади першого рівня акредитації та мають досвід практичної роботи);

спеціалістів-практиків ( мають значний досвід практичної роботи і займають посади спеціалістів, але не мають спеціальної освіти).

Співвідношення між окремими групами персоналу відповідно до різних класифікаційних ознак створює певний різновид його структури.

Найважливішими класифікаційними ознаками персоналу є категорії, групи робітників (основні і допоміжні), кваліфікація, вік, стать, стаж роботи, професія, спеціальність, ступінь механізації праці.

Структура персоналу підприємства постійно змінюється. Формування різновидів структур персоналу знаходиться під впливом наступних загальних тенденцій та факторів:

─ інтенсивний перерозподіл працівників з матеріальної сфери діяльності до інформаційної сфери та сфери обслуговування населення;

─ підвищення рівня освіти працівників;

─ підвищення частки інтелектуальної праці;

 зростання попиту на кваліфіковану робочу силу, що є наслідком швидкого оновлення продукції, ускладнення технологічних процесів;

─ уповільнення темпів зниження малокваліфікованої і некваліфікованої праці в зв’язку із сповільненням технічного переоснащення підприємств.

Визначення співвідношення всіх категорій, професійно-кваліфікаційних і демографічних груп персоналу підприємства покладено в основу аналізу різновидів його структур.

Структура персоналу підприємства є його якісною характеристикою і потребує подальшого поліпшення. Зокрема необхідно:

─ збільшувати частку робітників у загальній чисельності персоналу і частки основних робітників і зайнятих на механізованих та автоматизованих операціях в загальній чисельності робітників;

─ збільшувати частку кваліфікованих і висококваліфікованих працівників у загальній чисельності окремих категорій персоналу;

─ зменшувати частку робітників зайнятих на ручних (вантажно-розвантажувальних, складських, транспортних, інших немеханізованих) операціях;

─ зменшувати частку робітників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці.

Управління персоналом, забезпечення його ефективного використання викликає необхідність розробки показників для його кількісної та якісної оцінки.


2 Показники оцінки якості складу та стабільності персоналу


Важливою ознакою персоналу підприємства є наявність у співробітників тих чи інших якісних характеристик.

Для визначення можливостей участі людини в економічній діяльності використовуються поняття „робоча сила”, „людський капітал” та „трудовий потенціал”.

Під робочою силою прийнято розуміти здатність людини до праці, тобто сукупність її фізичних та інтелектуальних здібностей, що можуть бути використані в трудовій діяльності. Практично робоча сила характеризується, як правило, показниками здоров'я, освіти і професіоналізму.

Людський капітал розглядається як сукупність якостей, що визначають продуктивність праці і можуть стати джерелами доходу для людини, колективу, підприємства, суспільства. До таких якостей зазвичай відносять здоров'я, природні здібності, освіту, професіоналізм, мобільність.

Узагальнюючим показником процесу становлення і розвитку людини в трудовій діяльності є трудовий потенціал. Він інтегрує кількісні і якісні характеристики індивіда, трудового колективу та підприємства для визначення можливостей їх ефективної праці.

Компоненти трудового потенціалу повинні характеризувати:

─ психологічні можливості участі в трудовому процесі;

─ можливості забезпечення нормальних соціальних контактів;

─ здатність до генерації нових ідей, методів, образів, понять;

─ раціональність поведінки;

─ наявність знань і навичок, необхідних для праці;

─ пропозицію на ринку праці.

Наведеним вимогам відповідають: здоров'я, моральність і уміння працювати в колективі, творчий потенціал, активність, організованість і асертивність (гармонійне поєднання властивостей особистості), освіта, професіоналізм, ресурси робочого часу. Зазначені показники можуть відноситись як до окремої людини, так і до різних колективів, до персоналу підприємства і населення країни в цілому.

Трудовий потенціал працівника ─ це індивідуальні інтелектуальні, психологічні, фізіологічні освітньо-кваліфікаційні та інші можливості особистості, які використовуються чи можуть бути використаними для трудової діяльності.

Груповий (бригадний) трудовий потенціал крім трудового потенціалу окремих працівників включає додаткові можливості їх колективної діяльності на основі сумісності психофізіологічних і кваліфікаційно-професійних особливостей колективу.

Трудовий потенціал підприємства ─ це сукупна гранична величина можливостей участі працівників підприємства у виробничому процесі за конкретної організаційної структури та виходячи з потенційно можливих матеріально-технічних, технологічних та інших параметрів виробництва.

Трудовий потенціал підприємства як система завжди більший суми її складових ─ індивідуальних трудових потенціалів окремих працівників ─ завдяки виникненню нової якості синергічного ефекту (ефекту колективної праці), обумовленого взаємодією складових елементів системи.

Структура трудового потенціалу підприємства ─ це співвідношення різних демографічних, соціальних, функціональних, професійних та інших характеристик груп працівників і відносин між ними.

У трудовому потенціалі підприємства можна виділити такі складові: кадрова, професійна, кваліфікаційна і організаційна.

Кадрова складова включає: кваліфікаційний потенціал, (професійні знання, уміння і навички) і освітній потенціал (пізнавальні здібності). Кадрова складова трудового потенціалу пов’язана з формуванням працівника як головної продуктивної сили.

Професійна структура колективу пов’язана зі змінами у змісті праці під впливом науково-технічного прогресу, що обумовлює появу нових і відмирання старих професій, ускладнення трудових операцій. Інакше кажучи, ця складова виступає як свого роду система вимог до трудового потенціалу реалізована через набір робочих місць.

Кваліфікаційна структура визначається якісними змінами в трудовому потенціалі (зростання умінь, знань, навичок) і відбиває, насамперед, зміни в його особистій складовій.

Організаційна складова трудового потенціалу підприємства включає високу організацію і культуру праці, знаходячи своє вираження в чіткості, ритмічності, погодженості трудових зусиль і високого ступеня задоволеності працівників своєю працею. Ця структурна частка багато в чому визначає ефективність функціонування трудового колективу як системи в цілому і кожного працівника.

На рівні підприємства якість трудового потенціалу доцільно характеризувати якістю персоналу, що можна визначити як ступінь відповідності характеристик персоналу вимогам цілей підприємства і умовам його діяльності, а також вимогам суспільства до розвитку людини і суспільних відносин. Еталонні вимоги формуються і показники якості визначаються для кожної групи працівників підприємства за розглянутими вище компонентами трудового колективу. Узагальнена характеристика якості персоналу повинна розраховуватись з урахуванням значимості кожного компонента трудового потенціалу для даного підприємства чи його структурного підрозділу.

Рух персоналу характеризують коефіцієнтами інтенсивності обороту персоналу зі звільнення (Кз) та з прийому (Кпр), які визначаються відношенням числа звільнених з усіх причин (Чз) чи прийнятих (Чпр) за певний період до середньооблікової чисельності працюючих за той же період (hello_html_m44bf8101.gif):

hello_html_m68a8fae5.gif (2.1) hello_html_1e39f0ab.gif (2.2)

Загальний коефіцієнт інтенсивності обороту персоналу (Коп) визначають відношенням загальної кількості звільнених і прийнятих до середньооблікової чисельності персоналу:

hello_html_40970384.gif (2.3)

Особливому вивченню підлягає зайвий оборот з причин плинності персоналу (звільнення з причин, не пов’язаних з виробничою необхідністю), який характеризується коефіцієнтом плинності (Кпл):

hello_html_37047e07.gif (2.4)

де Чзпл ─ чисельність звільнених з причин плинності (за власним бажанням та порушення трудової дисципліни) за певний період.

Втрати підприємства від плинності персоналу виражаються у втратах робочого часу (Вt), а як наслідок у недоданому обсягу продукції (Вп):

hello_html_m151afd49.gif (2.61) Вп =Вt ·Впл, (2.5)

де Чзі ─ чисельність звільнених працівників і-ї групи;

Двпі ─ втрати часу у зв’язку з плинністю, тобто час на заміщення

і-ї групи звільнених необхідною робочою силою;

Впл ─ плановий денний виробіток одного працівника.

Для оцінки рівня організації управління виробництвом розраховують коефіцієнти стабільності (сталості) персоналу (Кст):

hello_html_1d2a51e4.gif (2.6)

hello_html_m40e2716.gif

де Чст ─ чисельність сталого (постійного) персоналу, який перебував у обліковому складі весь календарний рік;

Чпп і Чкп─ чисельність персоналу на початок і кінець року;

hello_html_1ab0a9ce.gif ─ середньооблікова чисельність персоналу в базовому періоді.

Коефіцієнт заміщення персоналу (Кзам) визначається відношенням чисельності прийнятих на роботу до кількості працівників звільнених з роботи:

hello_html_m47c2127a.gif (2.7)

Аналіз динаміки різних видів структур персоналу виявляє найбільш суттєві зміни структурних характеристик персоналу та об’єктивні тенденції позитивного та негативного їх впливу на функціонування підприємства в цілому. На цій основі формується кадрова політика і дієва програма управління персоналом.


3 Визначення чисельності персоналу


Кількісний склад штатних працівників облікового складу підприємства характеризується показниками чисельності працівників на певну дату та середньооблікової чисельності за звітний період.

До облікового складу персоналу відносяться всі працівники підприємства (постійні, сезонні, тимчасові) як фактично працюючі так і відсутні на роботі з різних причин, тобто усі працівники, які перебувають у трудових відносинах незалежно від форми трудового договору. Не включаються до облікового складу працівники, які не перебувають у штаті даного підприємства та залучені до виконання робіт за договорами цивільно-правового характеру, працюють за сумісництвом тощо.

Чисельність штатних працівників облікового складу на певну дату звітного періоду фіксується кожного дня за даними табельного обліку включаючи прийнятих та виключаючи вибулих протягом цього дня і повинна бути рівною сумі виходів (явок) і невиходів (неявок) на роботу в цей день.

Розрахунок планової чисельності промислово-виробничого персоналу



де Ч - базова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.,

І - індекс росту обсягу виробництва в плановому році,

І - запланований індекс росту продуктивності праці.


Планова чисельність основних робітників визначається трьома методами:

  1. За трудомісткістю виробничої програми



Де Тсум – сумарна трудомісткість виробничої програми, н-год.,

Фд – дійсний фонд часу роботи одного середньоспискового робітника, год.,

К вн – середній коефіцієнт виконання норм по підприємству.

  1. За нормами обслуговування:



Де - загальна кількість одиниць устаткування, яка обслуговується, одиниць,

Зм – кількість змін роботи устаткування,

Ксс – коефіцієнт спискового складу,

Но – норма обслуговування на одного робітника, одиниць.

  1. За нормами виробітку:



Де - планова кількість виробів, натур.од.,

Н вир. – годинна норма виробітку одного робітника, натур.од.


При плануванні чисельності персоналу і аналізі його використання розраховують як облікову та середньооблікову, так і явочну та середню явочну чисельність.

Явочна чисельність характеризує число працівників, які необхідні щодня на робочих місцях для забезпечення нормального перебігу виробничого процесу, або вийшли на роботу.

Різницю між обліковою і явочною чисельністю працівників (в основному робітників) називають резервом та використовують при визначенні кількості працівників, необхідних для заміни відсутніх з поважних причин.

Середня явочна чисельність показує середнє число працівників облікового складу, які з’явились на роботу в робочі дні і визначається діленням суми явочної чисельності за всі робочі дні (Я) на число робочих днів у періоді ( Др):

hello_html_295a7915.gif (3.4)

Для виявлення резервів у використанні персоналу зіставляють зазначені середні показники з середньою чисельністю фактично працюючих, яку за місяць визначають за формулою:

hello_html_14adc204.gif (3.5)

де Пціпростої цілоденні за і-й день, людино-днів.

Розрахунки планової чисельності промислово-виробничого персоналу підприємства (Чпл) здійснюються укрупненими методами, виходячи із запланованих темпів зростання обсягів виробництва і продуктивності праці, або пофакторним методом з використанням наступних формул:

hello_html_32d6bebf.gifhello_html_m7e858810.gif (3.6)

де Чб ─ чисельність промислово-виробничого персоналу в базовому році;

Іq ─ індекс зростання обсягу виробництва;

Iw ─ індекс зростання продуктивності праці;

Ч ─ зміна (зростання чи вивільнення) чисельності персоналу в плановому періоді за факторами можливої зміни продуктивності праці.

Детальні обґрунтування необхідної чисельності працівників підприємства, цехів, виробничих дільниць, служб, та інших структурних підрозділів для забезпечення безперервного виробничого процесу, виконання певних обсягів робіт, виробництво продукції чи надання послуг, базується на нормуванні витрат живої праці.

Нормування праці це вивчення витрат праці і часу працівників та машин і механізмів, що ними використовуються, для підвищення ефективності виробництва.

Розрахунки чисельності працівників виконують виходячи із наступних трудових норм:

норма часу (Нч) це кількість робочого часу об’єктивно необхідного для виконання одиниці конкретної роботи (операції) працівником чи бригадою відповідної кваліфікації за певних організаційно-технічних умов;

норма затрат праці, трудомісткість ( t ) ─ це нормативні витрати праці на виконання одиниці продукції (роботи);

норма виробітку (Нв) це кількість одиниць продукції (роботи) в натуральних показниках, яку повинен виробити (виконати) працівник чи бригада в одиницю робочого часу за певних організаційно-технічних умов;

норма машинного часу (Нч) нормативний час роботи машини для виконання одиниці обсягу робіт (продукції);

норма обслуговування (Ноб) кількість виробничих об’єктів (верстатів, робочих місць, людей), яку повинен якісно обслуговувати робітник (бригада) протягом одиниці робочого часу;

норматив чисельності (Нч) розрахункова кількість працівників певної кваліфікації для якісного виконання конкретних функцій чи обслуговування виробничих об’єктів різноманітного призначення;

нормоване завдання (Нз) розрахунковий обсяг робіт, що повинен виконувати робітник або бригада за певний робочий період (зміну, місяць);

норма підлеглості (Нп) оптимальна кількість осіб, підлеглих керівникові;

норма співвідношення працівників характеризує нормативні пропорції працівників різних категорій (основних і допоміжних робітників, спеціалістів і молодших спеціалістів, конструкторів І та ІІ категорій тощо).

Визначення чисельності персоналу проводять за категоріями (робітники, керівники, спеціалісти, службовці), а по кожній з них за професіями, спеціальностями, посадами, розрядами.

Норма часу в умовах серійного і масового виробництва виступає як норма штучного часу:



де Т - оперативний час, н-год.;

Т - час на обслуговування робочого місця, н-год.;

Т - час на відпочинок і особисті потреби, н-год.




Де - основний час на один виріб;

  • додатковий час на один виріб


Норма часу в умовах дрібносерійного і одиничного виробництва:



Де Т - підготовчо-заключний час на партію деталей,

- кількість деталей в партії.


Норма виробітку:



Якщо норма виробітку збільшується на а %,то норма часу зменшуються

А якщо норма виробітку зменшується на а%, то норма часу зростає

Розрахункам необхідної чисельності персоналу передує складання планових балансів робочого часу одного середньооблікового працівника.

Баланс робочого часу складається для підприємства, цеху, дільниці, кожної групи працівників (частіше робітників), що мають однаковий графік роботи та однакову тривалість відпустки.

Приклад розрахунку балансу робочого часу наведено в таблиці 3.1


Таблиця 3.1 - Баланс робочого часу одного середньооблікового працівника


Показники


Значення показників

за рік

звітний

плановий

Кількість календарних днів

Вихідні та святкові дні

Кількість робочих днів (номінальний фонд робочого часу)

Невиходи на роботу, днів

З них:

чергові відпустки

відпустки у зв’язку з навчанням

неявки у зв’язку з захворюванням

неявки у зв’язку з пологами

виконання державних і громадських обов’язків

відпустки з дозволу адміністрації

Явочний робочий час, днів

Середня тривалість робочого дня, годин

Ефективний фонд робочого часу, годин

365

114


251

39


26

3

7

1,5


0,5

1

212

7,94

1683,28

366

114


252

37


26

3

5,5

1,5


0,5

0,5

215

7,95

1709,25


Передусім в балансі робочого часу розраховують номінальний фонд робочого часу в днях (Дн), що дорівнює різниці кількості календарних днів у періоді (Дк) і кількості святкових (Дс) і вихідних днів (Дв). Потім визначають планові неявки на роботу і явочний робочий час (Дя). Явочний робочий час (число робочих днів на рік) ─ це різниця номінального фонду робочого часу і невиходів на роботу. До планових неявок (Н) відносяться неявки передбачені чинним законодавством: чергові і додаткові відпустки; відпустки у зв’язку з навчанням і з пологами; неявки у зв’язку з виконанням державних обов’язків, через хворобу і з дозволу адміністрації. В балансах робочого часу прогули та цілодобові і внутрішньозмінні простої не плануються.

Плановий ефективний фонд робочого часу в годинах (Те) розраховується множенням явочного робочого часу одного середньооблікового працівника на планову середню нормальну тривалість робочого дня hello_html_m1c7f5e36.gif. При розрахунку середньої нормальної тривалості робочого дня за основу приймаються дані про кількість або питому вагу працівників, які мають різну тривалість робочого дня, встановлену трудовим законодавством. Фактичний ефективний фонд часу в годинах враховує внутрішньозмінні втрати робочого часу та простої.


4. Продуктивність праці: сутність, методи та показники вимірювання.


Персонал підприємства повинен ефективно використовувати свій трудовий потенціал в процесі праці для підвищення його результативності.

Для характеристики ефективності використання персоналу підприємства використовують показник продуктивності праці, який показує співвідношення обсягу виробництва і витрат праці на виробництво.

Підвищення продуктивності праці означає зростання обсягу виробництва продукції без підвищення витрат праці або при менших витратах праці. Одна і та ж кількість праці протягом певного часу може дати більшу кількість продукції. При підвищенні продуктивності праці зменшується частка витрат живої праці в продуктах, а частка витрат минулої праці збільшується при зменшенні загальних витрат праці на одиницю продукції.

В загальному вираженні продуктивність праці ─ це кількість споживної вартості (продукції, робіт, послуг), виготовленої певною організаційною системою за одиницю витраченого часу або витрати часу на виготовлення одиниці споживної вартості.

Для деяких організаційних систем розрахунки обсягів виробництва є простими. Для організацій, що виробляють продукцію за широкою номенклатурою і асортиментом різної якості, а також продукцію різного ступеня обробки, визначення обсягу продукції є складним.

Визначення витрат часу на виготовлення продукції є складним для всіх організаційних систем, тому що на виробництво продукції витрачається як жива праця працівників, зайнятих безпосередньо у виробництві, так і минула праця, уречевлена в засобах виробництва (матеріалах, сировині, машинах і устаткуванні тощо), а приведення їх до спільного вимірника потребує додаткових складних розрахунків.

Вибір вимірників для обсягів виробництва і трудових витрат та конструювання їх співвідношення ─ це вибір методів вимірювання продуктивності праці, які в кожній організаційній системі мають бути унікальні.

На рівні національного господарства розраховують суспільну продуктивність праці відношенням обсягу суспільного виробництва (національного доходу) до чисельності працівників матеріального виробництва.

На рівні підприємства і в його структурних підрозділах (цехах, дільницях), на робочих місцях визначають індивідуальну продуктивність праці, яка відображає ефективність конкретної живої праці при виробництві конкретних матеріальних благ і визначається співвідношенням обсягів виробництва продукції і витрат часу на її виготовлення.

Пряму характеристику рівня продуктивності праці, що розраховується відношенням обсягу виробництва (О) до витрат часу на виготовлення продукції (Т) називають виробітком продукції (робіт, послуг) одним працівником за одиницю витраченого часу (В):

hello_html_m27654abf.gif (4.1)

Оберненою характеристикою продуктивності праці є трудомісткість одиниці продукції (t), що відображає витрати часу на виготовлення одиниці продукції (робіт, послуг):

hello_html_5611450.gif (4.2)

Показники виробітку продукції характеризують прямий результат живої праці і характеризують ефективність використання персоналу підприємства.

Трудомісткість продукції використовують як базу для визначення загального обсягу витрат праці на виробництво продукції або для визначення обсягу виробництва у трудових вимірниках.

Як видно із наведених формул між виробітком продукції і її трудомісткістю існує обернена залежність: зниження трудомісткості призводить до зростання виробітку.

Залежність між темпами зміни зазначених показників виражається наступними формулами:

hello_html_m53d4ecad.gifhello_html_m53d4ecad.gifhello_html_m53d4ecad.gifhello_html_fc4a998.gif (4.3) hello_html_37c346a4.gif (4.4)

де hello_html_m4bf27b5e.gifhello_html_m53d4ecad.gifтемп зростання виробітку продукції, % ;

t ─ темп зростання трудомісткості продукції, %.

Показник трудомісткості продукції найбільш повно враховує витрати живої праці.

Залежно від одиниць вимірювання обсягу виробництва використовують натуральні, трудові та вартісні показники продуктивності праці.

Натуральні показники продуктивності праці розраховують відношенням обсягу виробництва продукції в натуральних одиницях виміру до витрат праці на виготовлення цієї продукції (чисельності працівників або робітників, відпрацьованого часу в людино-годинах чи в людино-днях) за відповідний період.

Натуральні показники використовуються для характеристики ефективності праці окремих робітників, і трудових колективів працівників (робітників) бригад, виробничих дільниць, цехів, вузькоспеціалізованих підприємств, що виробляють однорідну продукцію чи виконують однорідні роботи.

Трудові показники продуктивності праці (Bt) передбачають розрахунки загального обсягу продукції (робіт, послуг) за допомогою трудових вимірників:

hello_html_711c10d7.gif, (2.94)

де Qi─ обсяг продукції і-го виду;

hello_html_m67c7b694.gif─ трудомісткість одиниці і-го виду продукції відповідно фіксована та фактична.

В господарській практиці за фіксовану трудомісткість приймають нормативну технологічну трудомісткість конкретних виробів, фактичну повну середньогалузеву трудомісткість, середню трудомісткість по групі підприємств або по окремому підприємству.

Трудові показники найчастіше використовуються на робочих місцях, у бригадах, виробничих дільницях і в цехах з високим рівнем нормування праці, де обсяг виробництва продукції (виконаних робіт) визначається в нормо-годинах.

Вартісні показники продуктивності праці здатні відображати ефективність праці як на підприємствах з багатопрофільною номенклатурою виробництва або в галузі, так і в матеріальному виробництві країни. При цьому ціни за якими визначається вартість продукції в певній мірі враховують якість продукції.

Проте вартісні показники виробітку продукції мають певні недоліки:

─ зазнають впливу зміни частки минулої праці (матеріальних витрат) в вартості продукції і асортиментних зрушень;

─ залежать від рівня цін на продукцію, зміни обсягів поставок;

─ не відображають різниці в виробничих структурах підприємств;

─ зазнають впливу зміни вартості продукції, що постачається підприємству сторонніми організаціями.


5 Фактори зміни і резерви зростання продуктивності праці та кількісна оцінка їх впливу.


Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка програм підвищення ефективності використання трудового потенціалу підприємства потребують чіткої класифікації факторів, що впливають на рівень продуктивності праці.

Фактори зміни продуктивності праці класифікують за рядом ознак.

За сферами впливу та можливостями їх врахування в практичній діяльності усі фактори зміни продуктивності праці ділять на:

─ загальнодержавні і загальноекономічні (законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура, макроструктурні зрушення, в суспільстві, природні ресурси, перехід на більш економічні види енергії, паливо, сировину, і матеріали, введення в дію нових потужностей);

─ галузеві (удосконалення управління галуззю; впровадження нових технологій; удосконалення форм суспільної організації виробництва: концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва; тощо);

─ внутрішньовиробничі (характер продукції, технологія та устаткування, матеріали, енергія; персонал, організація виробництва і праці, системи мотивації тощо).

Зовнішні (загальнодержавні і загальноекономічні) фактори мають прямий господарський інтерес і повинні враховуватись підприємством при розробці планів.

Внутрішньовиробничі фактори відіграють вирішальну роль в змінах рівня продуктивності праці і на них підприємство може безпосередньо впливати.

Під резервами зростання продуктивності праці розуміють невикористані реальні можливості економії праці, реалізація яких забезпечила б досягнення мінімальних витрат праці на одиницю продукції (робіт, послуг), обумовлених впливом певного чинника при незмінних інших умовах.

Резерви зростання продуктивності праці класифікують за різними ознаками.

За часом використання розрізняють поточні і перспективні резерви.

Поточні резерви пов’язані з поліпшенням використання робочого часу та часу роботи машин, агрегатів і устаткування й можуть бути використані залежно від реальних можливостей протягом місяця, кварталу або року.

Використання перспективних резервів передбачається через тривалий період (більший року), так як їх реалізація пов’язана з суттєвими вдосконаленнями техніко-технологічної бази підприємства, організації і управління виробництвом.

За сферами реалізації резерви, як і фактори, ділять на загальнодержавні, галузеві та внутрішньовиробничі.

До загальнодержавних належать такі резерви, використання яких впливає на зростання продуктивності праці в економіці країни і які пов'язані з недовикористання науково-технічного прогресу, нераціональним розміщенням підприємств, неефективною демографічною й територіальною зайнятістю населення, недостатнім використанням ринкових механізмів і методів господарювання тощо.

Галузеві резерви пов'язані з можливостями підвищення продуктивності праці підприємствах галузі (недосконале управління галуззю, використання застарілих технологій, неефективні форми суспільної організації праці: концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва).

Внутрішньовиробничі резерви виявляються і реалізуються безпосередньо на підприємствах і обумовлені недовикористанням матеріально-технічної бази виробництва: нереалізовані можливості повного використання засобів праці за часом та за технічними параметрами; недовикористання можливостей використовуваної (прогресивної) технології та технічного оснащення підприємства, нереалізовані можливості використовуваних (прогресивних) предметів праці; невідповідність продукту праці вимогам стандарту; недовикористання можливостей особистого чинника виробництва, недовикористання можливостей раціонального поєднання матеріально-технічних та особистих чинників виробництва.

Внутрішньовиробничі резерви ділять на загальнофірмові, цехові та резерви робочих місць.

За змістом резерви продуктивності праці поділяються на:

соціально-економічні, що визначають можливості підвищення якості використання робочої сили;

матеріально-технічні, що передбачають використання більш ефективних засобів виробництва;

організаційно-економічні полягають в удосконалені взаємодії робочої сили і засобів виробництва.

За ознаками можливостей використання резерви ділять на:

─ резерви запасу (недовикористання потужностей, змінності роботи, передових методів праці);

─ резерви втрат (втрати робочого часу, непродуктивні витрати).

За напрямками впливу внутрішньовиробничі резерви ділять на:

─ резерви зниження трудомісткості продукції;

─ резерви підвищення ефективності використання робочого часу;

─ резерви вдосконалення структури кадрів.

Оскільки резерви зростання продуктивності праці виступають як невикористані можливості скорочення затрат праці під впливом тих чи інших чинників, кожен резерв можна розглядати відносно певного чинника, а всю сукупність резервів доцільно класифікувати відповідно до класифікації чинників. Така класифікація дає можливість найповніше виявити склад та структуру резервів, провести комплексний аналіз при їх оцінюванні, встановити основні причини та накреслити шляхи усунення втрат та нераціональних затрат праці на виробництві.

Взаємозв’язану класифікацію факторів зміни (зростання чи зниження) та резервів підвищення продуктивності праці використовують для забезпечення методологічної єдності аналізу і планування зростання продуктивності праці на всіх рівнях управління. При цьому всю сукупність різноспрямованих факторів зміни продуктивності праці об’єднують в наступні типові групи:

1. Підвищення технічного рівня виробництва.

1.1. Вдосконалення засобів праці:

─ впровадження високопродуктивних машин, агрегатів, транспортних засобів;

─ комплексна механізація і автоматизація виробничих процесів;

─ вдосконалення діючих агрегатів, машин і вузлів, модернізація устаткування.

1.2. Вдосконалення технологічних процесів:

─ вдосконалення технології робіт;

─ інтенсифікація технологічних процесів;

1.3 Використання нових видів сировини і матеріалів.

1.4. Комплексне використання сировини і відходів:

─ використання відходів виробництва (щебеню із скельних розкривних порід, будівельного піску із шламових відходів збагачувальних фабрик та доменного шлаку).

2. Удосконалення управління, організації виробництва і праці.

2.1. Вдосконалення управління виробництвом:

─ вдосконалення організаційної і виробничої структури підприємства;

спрощення схем і вдосконалення методів управління;

─ раціональний розподіл функцій управління;

─ розвиток і вдосконалення форм суспільної організації виробництва.

2.2. Вдосконалення організації виробничих процесів:

─ жорстке дотримання режимів роботи структурних підрозділів:

─ забезпечення ритмічної та неперервної роботи;

─ вдосконалення організації технічного контролю за виробництвом;

─ покращення організації забезпечення сировиною, матеріалами, паливом, енергією, напівфабрикатами, заготівками, технологічними пристосуваннями та інструментом;

─ забезпечення дотримання технічних умов і вимог експлуатації агрегатів, машин і механізмів;

─ забезпечення проведення своєчасних і якісних технічних оглядів і ремонтів устаткування;

─ забезпечення безперебійної роботи транспорту і якісного транспортного обслуговування виробництва;

─ покращення збуту продукції.

2.3. Вдосконалення організації праці:

─ забезпечення більш раціонального поділу і кооперування праці;

─ вдосконалення організації і обслуговування робочих місць;

─ більш повне використання робочого часу;

─ вдосконалення прийомів і методів праці;

─ забезпечення нормальних умов праці і безпеки праці.

3. Збільшення обсягів виробництва продукції і структурні зрушення у виробництві:

─ зростання масштабів виробництва;

─ зміна асортименту продукції;

─ зміна структури продукції;

─ зміна частки кооперованих поставок;

─ диверсифікація виробництва.

4. Економічні:

─ вдосконалення системи показників і методів планування виробничої діяльності;

─ вдосконалення взаєморозрахунків між структурними підрозділами підприємства;

─ вдосконалення системи оплати праці;

─ розробка положень для надання заохочувальних доплат і надбавок із прибутку.

5. Соціальні:

─ створення сприятливого психологічного клімату в колективі;

─ поліпшення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації персоналу;

─ підвищення загальноосвітнього рівня працівників;

─ вдосконалення системи морального заохочення працівників.

6. Природні умови та розміщення підприємства:

─ зміна гірничо-геологічних умов видобутку руди, вмісту корисного компонента в руді;

─ поліпшення розміщення підприємства;

─ прискорення освоєння нових виробничих потужностей.

Як видно із наведеної класифікації, перелічені фактори можуть різноспрямовано впливати на продуктивність праці, тобто збільшувати чи зменшувати обсяги виробництва та витрати праці на виробництво продукції.

Кількісна оцінка факторів зміни і резервів підвищення продуктивності праці забезпечує можливість визначення розмірів резервів по окремим виробничим підрозділам підприємства в цілому, по кожному виду резервів та всій їх сукупності, а також дозволяє врахувати вплив визначальних факторів і більш повне використання резервів при обґрунтуванні зростання продуктивності праці на плановий період.

Соціально-економічні фактори і резерви поки ще не мають статистичних методів індивідуального кількісного обліку, але їх вплив на рівень продуктивності праці є вагомим і може бути визначеним на підставі експертних оцінок, ситуаційного аналізу, зіставленням з аналогами тощо. Вплив матеріально-технічних, організаційно-економічних факторів і природних умов, а також резерви зростання продуктивності праці зазначених груп піддаються вимірюванню.

Вплив факторів і резерви можуть оцінюватися в абсолютних і відносних величинах. Величина впливу фактора і резерву зростання продуктивності праці визначають співставленням витрат праці (рівня продуктивності праці) при плановому (нормативному) значенні фактора та фактично досягнутому в базовому періоді.

В практиці реального управління продуктивністю праці можливий кількісний вплив окремих факторів на рівень продуктивності праці та оцінка резервів її підвищення здійснюється в такій послідовності.

1. Розраховується вихідна (умовно-розрахункова) чисельність промислово виробничого персоналу (ПВП) в плановому періоді (Чвих):hello_html_m53d4ecad.gif

hello_html_m6a1ea661.gif або hello_html_5c932fc.gif (5.1)


де Опл ─ плановий обсяг робіт;

Об – обсяг робіт в базовому періоді;

Вб ─ виробіток одного працівника ПВП в базовому періоді;

Чб ─ чисельність працівників ПВП в базовому періоді;

Іq і Тq– відповідно індекс (коефіцієнт зростання) і темп зростання обсягів виробництва (%).

2. Детально вивчаються зміни умов виробництва і результатів впливу запланованих організаційно-технічних заходів з підвищення продуктивності праці.

3. Визначається можлива зміна чисельності персоналу в плановому періоді в результаті впливу кожної групи факторів і дії усіх факторів разом.

3.1. Підвищення технічного рівня виробництва.

Частіше економія чисельності працівників (робітників) під впливом зростання технічного рівня виробництва (ЕЧт.р) визначається шляхом співставлення трудомісткості виготовлення одиниці продукції до впровадження заходу і після нього:

hello_html_18d4acbe.gifhello_html_m53d4ecad.gif (5.2)

де tо і t1 трудомісткість виготовлення одиниці продукції (виконання одиниці роботи) відповідно до і після впровадження технічного заходу;

Qпл ─ плановий обсяг продукції (роботи) на повний плановий період в натуральних одиницях;

Те ─ ефективний (корисний, річний) фонд робочого часу одного працівника в плановому році, год ;

Квн ─ коефіцієнт виконання норм;

Тмд ─ число місяців дії заходу у плановому періоді ;

Тмк ─ календарне число місяців у плановому періоді.

3.2. Вдосконалення управління, організації виробництва і праці.


Вивільнення чисельності керівників, спеціалістів і службовців завдяки вдосконаленню управління виробництвом (ЕЧув) визначається прямим розрахунком:hello_html_m53d4ecad.gif

ЕЧув = ЧУПб – ЧУПпл, (5.3)


де ЧУПб ─ середньооблікова чисельність управлінського персоналу (керівників, спеціалістів і службовців) у базовому періоді, осіб;

ЧУПпл ─ середньооблікова чисельність управлінського персоналу, розрахована за прогресивними нормами, після вдосконалення управління виробництвом в плановому періоді.

3.3. Структурні зрушення у виробництві.

Зменшення чисельності працівників за рахунок зростання обсягу кооперованих поставок покупних виробів і напівфабрикатів (ЕЧкп) розраховується за формулами:

hello_html_m640884f1.gif або hello_html_5814d2a7.gif (5.4)


КПпл і КПб ─ питома вага кооперованих поставок відповідно в плановому і базовому періодах, %;

Опл ─ обсяг виробництва продукції в плановому періоді;

Вб ─ виробіток продукції одного працівника в базовому періоді.

Вивільнення чисельності робітників у зв’язку із змінами в складі (асортименті) продукції (ЕЧсз) може бути визначене за формулою:

hello_html_606be305.gif (5.5)


де tб і tпл ─ трудомісткість 1000 грн. продукції в базовому і плановому періодах, нормо-годин;

Опл ─ плановий обсяг продукції (робіт), тис грн.

3.4.Зростання обсягів виробництва продукції, робіт, послуг.

3.5. Введення в дію нових потужностей і об’єктів.

Зміна чисельності працівників визначається прямим розрахунком як різниця між чисельністю, що планується для нових об’єктів і тією чисельністю, яка була б необхідна для випуску продукції введеними виробництвами при базовій продуктивності праці.

4. Визначення планової чисельності працівників (Чпл):


Чпл = Чвих – Езаг, (5.6)


де Езаг – загальна величина зміни чисельності персоналу за рахунок усіх факторів.

5. Розрахунок темпу приросту продуктивності праці в плановому періоді.

Темп приросту продуктивності праці за рахунок окремого фактора (∆П) розраховується як

hello_html_m53d4ecad.gif

hello_html_med4aacb.gif%. (5.7)


При наявності зміни трудомісткості виробничої програми в цілому теми приросту продуктивності праці можна обчислити за формулою:

hello_html_m3e665a72.gif%, (5.8)

де Т ─ темп зміни витрат праці на виконання виробничої програми в плановому році, що складають:

  hello_html_m7f6575b7.gif%, (5.9)


де Ерч ─ зміни витрат робочого часу на виконання виробничої програми в плановому році;

Твих – витрати робочого часу на виконання виробничої програми при базовій трудомісткості одиниці продукції (роботи ).

Виявлені резерви систематизують в комплекс організаційно-технічних заходів для впровадження в плановому періоді. Результати реалізації цих заходів враховуються в відповідних розділах плану підприємства.



Тема: Кадрова політика і система управління персоналом. Оцінка персоналу.

Мета: навчити студентів основним поняттям і термінам, системі управління персоналом, оцінці персоналу.


План

  1. Кадрова політика підприємства.

  2. Класифікація і структура кадрів

  3. Оцінка персоналу


1. Головне завдання кадрової політики підприємства — забезпечу­вати репер і в майбутньому кожне робоче місце персоналом відповід­ної кваліфікації. Реалізація цього завдання передбачає виконання 6агатЬОх функцій, а саме:

- набір персоналу;

- підготовку кадрів;

- оцінку кваліфікації та дієздатності працівників;

- мотивацію додержання дисципліни;

- контроль додержання працівниками правил гігієни та безпеки; забезпечення зв'язків між керівництвом та представниками трудових колективів;

- реалізація соціальних функцій та ін.

Управління кадрами (персоналом) являє собою частину ме­неджменту, яка пов'язана з трудовими ресурсами підприємства (фірми). Основною метою управління кадрами є:

  • забезпечення потреби підприємства у кадрах;

  • забезпечення раціонального розподілу, професійно-кваліфікаційного, посадового руху кадрів;

- ефективне використання трудового потенціалу підприємства.
Роботу з кадрами на підприємстві виконують усі лінійні керів­ників а також деякі функціональні відділи та окремі спеціалісти і менеджери: відділ кадрів, відділ праці та заробітної плати, відділ технічної освіти, відділ управління персоналом та ін.

У кадровій політиці підприємства розрізняють зовнішній і внутрішній набір персоналу.

Зовнішній набір — це набір кадрів через оголошення, бюро праце­влаштування, систему контрактів підприємств і навчальних закладів. Внутрішній набір — це набір кадрів із внутрішніх резервів: за­міщення посад у зв'язку з декретними відпустками працівників, пере­хід із цеху в цех, підвищення або зниження по ієрархічних сходинках. Ефективна робота персоналу забезпечується тим, наскільки чітко регламентовані трудові взаємовідносини між робітником і роботодав­цем. Ці взаємовідносини визначаються чинним соціальним і трудо­вим законодавством.

Основними документами, які забезпечують юридичні аспекти відносин між робітником і роботодавцем, є трудовий договір та інди­відуальний договір підряду.

Трудовий договір — документ, що являє собою безпосередню уго­ду між підприємством (в особі його адміністрації) та людиною, яка

влаштовується на роботу. Терміни укладання його різні, і після підпи­сання договору з обох сторін робітник зараховується на підприєм­ство на підставі наказу.

Індивідуальний договір підряду — документ, у якому працівник зобов'язується виконувати роботу на замовлення підприємства за обумовлену у договорі ціну.

Крім цих двох документів, існує договір колективного підряду, де виконавцем визначеного обсягу робіт є колектив.

Плинність кадрів — це виражене у відсотках відношення числа звільнених за власним бажанням працівників за визначений період до середньооблікової їх чисельності за той самий період. На рівень плинності робочої сили на підприємстві впливає багато чинників: вид діяльності підприємства, стать та вік працюючих; загальний стан кон'юнктури та ін. Наприклад, у будівництві рівень плинності кадрів вищий, ніж у галузі освіти.

Слід зазначити, що з плинністю кадрів пов'язані досить істотні витрати:

— прямі витрати на працівників, ЩО звільняються;

— витрати, пов'язані зі спадом виробництва під час заміни кадрів;

— зменшення обсягів виробництва через підготовку та навчання кадрів;

— плата за позаурочні години тим працівникам, що залишилися;

— витрати на навчання персоналу;

— більш високий відсоток браку під час навчання та ін.

Планування робочої сили як важлива складова управління кад­рами виходячи з головної мети підприємства, умов випуску про­дукції та її збуту передбачає: визначення чисельності працюючих; оцінку плинності кадрів та забезпечення своєчасної заміни праців­ників, що звільняються; визначення місця і часу дефіциту робочої сили; прогнозування змін попиту на робочу силу на ринку праці. Кадрова політика та цілі підприємства у сфері трудових ресурсів повинні відповідати його загальним цілям. Вони мають бути спря­мованими насамперед на збільшення продуктивності праці та вивіль­нення робочої сили.


2. Трудові ресурси підприємства це його головний ресурс, від ефективності використання якого значною мірою залежать ре­зультати діяльності підприємства та його конкурентоспроможність. Трудові ресурси надають руху матеріально-речові елементи ви­робництва, створюють продукт, вартість та додатковий продукту формі прибутку.

Трудові ресурси на підприємстві отримали назву виробничих кадрів.

Виробничі кадри це працівники підприємства, які мають необхідні для певного виду діяльності знання і навички ефективно виконувати відповідні функції.

Усі виробничі кадри з погляду належності до виробничого про­цесу поділяються на робітників, які безпосередньо виконують опе­рації і виготовляють продукцію, і службовців, тобто решту праців­ників. Але з погляду функцій, які виконують виробничі кадри, вони поділяються на робітників, службовців, спеціалістів та управлінський персонал.

До категорії "робітники" належать працівники, які самостійно займаються виготовленням продукції, мають середню і середню спе­ціальну освіту. Це найчисленніша категорія, яка у деяких галузях економіки становить приблизно 80% від загальної чисельності працівників Робітники на виробництві поділяються на основних виробни­чих і допоміжних. Основні робітники безпосередньо беруть участь у виробництві основної продукції, допоміжні - обслуговують основне виробництво.

Склад робітників тієї чи іншої галузі економіки розрізняють за статтю, віком, освітою і кваліфікацією. Так, наприклад, робітники маши­нобудівної промисловості - це здебільшого чоловіки з середньою, середньою спеціальною освітою віком приблизно 30-35 років. Кваліфі­кація на різноманітних процесах різна: на розбірно-мийних роботах -2 -3-й тарифний розряд, а в інструментальних цехах - 5-6-й.

Категорія - службовці охоплює працівників, які здійснюють підго­товку та оформлення документів, облік та контроль, господарське обслуговування. До них належать особи переважно з середньою, се­редньою спеціальною освітою (касири, діловоди, секретарі та ш.).

Категорія "спеціалісти" об'єднує працівників, які виконують інженерно-технічні та економічні роботи. Це люди з вищою освітою, інколи мають дві та більше вищих освіт, здатні приймати неординарні інженерні рішення (інженери, технологи, економісти та ш.).

До категорії "керівників" належать особи, які обіймають керівні посади (директори, їх заступники, начальники відділів, голови правління. менеджери та ін.) і які мають одну чи кілька вищих освіт (бажано, щоб одна з них була економічною), а також неабиякі орга­нізаторські здібності.

Кадровий склад, або персонал, підприємства має кількісні, якісні га структурні характеристики, які з найменшим або з найбільшим ступенем достовірності можуть бути визначені за такими абсолют­ними або відносними показниками:

- облікова і явочна чисельність працівників підприємства на кон­кретну дату;

- середньооблікова чисельність працівників підприємства за ви­значений період;

- частка працівників окремих підрозділів у загальній чисель­ності працівників;

- темпи зростання чисельності працівників підприємства за ви­значений період;

- середній розряд робітників підприємства;

- частка службовців, які мають середню або спеціальну освіту, в загальній чисельності працівників підприємства;

- середній стаж роботи за спеціальністю керівників та спеціалістів підприємства;

- плинність кадрів;

- фондоозброєність праці робітників підприємства.


3. Під оцінкою персоналу звичайно розуміють цілеспрямоване порівняння певних характеристик (професійно-кваліфікаційного рівня, ділових якостей, результатів праці) працівників з відповідними па­раметрами, вимогами, еталонами.

У практиці господарювання застосовуються зовнішня оцінка та самооцінка.

Зовнішньою вважають оцінку діяльності працівника керівником (керівниками) фірми, трудовим колективом, безпосе­редніми споживачами продуктів праці.

Самооцінка здійснюється самим працівником і базується на власному уявленні про цілі жит­тя та трудової діяльності, допустимих і заборонених способах їхньо­го досягнення, про необхідні моральні якості (сумлінність, чесність, відданість ділу тощо).

Зазвичай оцінка персоналу виконує орієнтуючу й стимулюючу функції.

Орієнтуюча функція полягає в тім, що кожний працівник за допомогою громадської оцінки та самооцінки усвідомлює свою поведінку, одержує можливість визначати напрями і способи даль­шої діяльності.

Стимулююча функція виявляється в тім, що вона, породжуючи в працівника переживання успіху чи невдачі і підтвер­джуючи правильність або помилковість поведінки, спонукає його до діяльності в позитивному напрямку.

Оцінка персоналу має базуватися на загальновизнаних принци­пах, а саме: об'єктивності; усебічності; обов'язковості: система­тичності (постійності). Дотримання цих принципів дає змогу ви­користати оцінку персоналу для:

а) підбору й розстановки нових працівників;

б) прогнозування просування працівників по службі;

в) раціоналізації прийомів і методів роботи (управлінських процедур);

г) побудови ефективної системи мотивації праці;

д) оцінки ефективності діяльності окремих працівників і трудових колективів.

Конкретний зміст, застосовувані методи й типову процедур оцінювання персоналу показано на рис. 1














Місце оцінки



Суб'єкт оцінки



Порядок і періодичність оцінки



Використання технічних засобів







Процедура оцінки










Процес оцінки персоналу




Зміст оцінки Метод оцінки

Оцінка особистих якостей:


Виявлення елементів (показників):

об'єкт


програма збирання даних

критерії


методи збирання даних

Оцінка праці:


методи обробки та оформлення інформації

вимірювання та оцінка витрат праці в часі





Вимірювання елементів

оцінка складності праці та змісту роботи


(показників):



натуральні й вартісні показники



умовні вимірники (бали, коефіцієнти)

Оцінка результатів праці:


інші вимірники (характеристики, порівняння з ідеальним чи нормативним об'єктом)

безпосередні результати



побічні результати




Рис. 1 Складові процесу оцінки персоналу



Тема: Вартість, собівартість продукції. Її види і показники.

Мета: знати поняття собівартості, її види, калькуляції, статті калькуляції, методику обчислення основних статей калькуляції.



План

  1. Собівартість різних видів продукції

  2. Сутність і методи калькулювання

  3. Методика обчислення основних статей калькуляції

  4. Прогнозування собівартості на етапи розробки та освоєння нових виробів


  1. На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції.

Собівартість продукції це – грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Собівартість валової продукції, як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємства, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва

Собівартість товарної продукції обчислюється двома основними способами:

  1. синтетичний – ґрунтується на кошторисі виробництва, який приводе до одержання собівартості валової продукції;

  2. полягає в підсумуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів, тобто

n

Сm = Σ Сі Nі,

і=1

де n – кількість найменувань продукції (послуг);

Сі – собівартість одиниці і-ої продукції (послуг);

Nі – виробництво і-ої продукції (послуг) у натуральному вимірі.


Види собівартості:

  1. В залежності від часу формування затрат:

  • планова;

  • фактична;

  • нормативна;

  • кошторисна.

  1. В залежності від місця формування затрат:

  • цехова;

  • виробнича;

  • повна.

  1. В залежності від тривалості розрахункового періоду:

  • місячна;

  • квартальна;

  • річна.


У промисловості розрізняють собівартість:

1)Індивідуальна собівартість характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції;

2) Галузева собівартість – показує середні у галузі витрати на виробництво і реалізацію продукції:

n

Σ

і=1 Сі Nі

С о.г. = ————, грн.,

n

Σ

і=1 Nі

де Сі – собівартість повного виду продукції на і-ому підприємстві, грн.;

Nі – кількість виготовленої продукції певного виду на і-му підприємстві, натуральних одиниць;

n - кількість підприємств у галузі, що виготовляють даний вид продукції.

Показниками собівартості продукції, що використовується в господарській практиці, є:

    1. Затрати на 1 грн. товарної продукції

С тп

В1 грн.тп = —— , коп./ грн.,

Q тп

де Стп – собівартість всієї товарної продукції підприємства, грн.;

Q тп – обсяг товарної продукції підприємства.

    1. Собівартість окремих видів продукції (визначається на основі калькуляції собівартості окремих видів продукції);

    2. Зниження собівартості порівняльної товарної продукції (використовують на підставах зі сталим асортиментом продукції).

Розрахунок зниження собівартості продукції за факторами виконують в такі1 послідовності:

  1. Визначають затрати на 1 грн. ТП в базовому році:

С тп. б

В1 грн.тп.б = ———— , коп./ грн.,

Q тп. б

  1. Визначити вихідну собівартість ТП в плановому році:

С вих. пл = В грн. тп. б · Q тп. пл., грн

де Q тп. пл. – плановий обсяг товарної продукції підприємства, грн.

  1. Визначають економію затрат за техніко-економічними факторами методом прямого розрахунку:

  • підвищення технічного рівня виробництва може спричинити економію витрат за рахунок зниження норм витрат матеріалів:

Е м = (Н о х Ц – Н1 х Ц) х N1, грн.

де Н о Н 1 – норма витрат матеріалів до і після здійснення заходу, в натуральних одиницях;

Ц – ціна одиниці матеріального ресурсу, грн.;

N1 - обсяг випуску продукції після здійснення заходу, натуральні одиниці.

  • Підвищення росту продуктивності праці, тобто зниження трудомісткості виготовлення продукції:

Е m = [(tо х С го – С г1) х (1 + % дод/100) х (1 + % соц.зах./100)] х N1, грн.

де tо, t1 – трудомісткість одиниці продукції до і після здійснення заходу, н-год;

С го , С г1 – середньогодинна тарифна ставка робітників до і після здійснення заходу, грн./год.;

% дод – середній процент додаткової заробітної плати для певної категорії робітників;

% соц.зах. – встановлений процент відрахувань на соціальні заходи.


  • Удосконалення організації виробництва іпраці спричиняє економію витрат за рахунок поглиблення спеціалізації і розширення кооперування виробництва

Е ск = [С – (Цс + Тр)] х N к, грн.

де С – собівартість виробів, виробництво яких планують розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн./ од.;

Цс – гуртова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізованому підприємстві, грн./од.;

Тр – транспортно-заготовлені витрати на 1 виробу, грн./ од.;

N к – кількість виробів, що отримають по кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціалізації до кінця року, натуральних одиниць.

  • Зміна структури і обсягу продукції спричиняє відносне зниження умовно-постачальних витрат

∆Qпл х П у.-п.

Е у.-п. = ———————— , грн.,

100

де ∆Qпл – приріст обсягу випуску продукції в плановому році, %;

П у.-п. – сума умовно-постійних витрат в базовому році, грн.

  1. Визначте планову собівартість продукції

С тп. пл. = С вих.пл. ± Е сум, грн.

де Е сум – сума економії витрат по всім технічно-економічним факторам, грн.

  1. Визначають рівень затрат на 1 грн. ТП в плановому році:

С тпю пл.

В 1грн. ТП пл. = ————— , коп./грн.

Q тп. пл.

  1. Розраховують процент зниження затрат на 1 грн. ТП в плановому році в порівнянні з базовим:

В1грн. тп. б – В1грн. тп.пл.

γ = ——————————————— х 100 %

В1грн. тп. б


  1. У…………… техніко-економічне ……….на підприємстві важливе місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів.

Об’єкт калькулювання – це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється.

До об’єктів калькулювання на підприємстві належать:

  1. основна і допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини, та інше);

  2. послуги та роботи (ремонт, транспортування та інше);

  3. головний об’єкт – готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок).

Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця – у штуках, маса, площа, об’єм.

Методи калькулювання:

  1. нормативний (витрати на одиницю продукції встановлюється по нормах);

  2. параметричний (затрати на проектований виріб встановлюються, виходячи із залежності рівня цих витрат від зміни техніко-економічних параметрів виробу);

  3. розрахунково-аналітичний (прямі витрати на виробництво одиниці продукції розподіляються на основі діючих норм, а непрямі – пропорційно з ним)


  1. Перелік статей калькуляції може мати такий вигляд:

  1. Сировина і матеріали.

  2. Паливо і енергія на технологічні цілі.

  3. Заробітна плата виробничих робітників (основна і додаткова).

  4. Відрахування на соціальні заходи виробничих робітників.

  5. Загально виробничі витрати.

  6. Адміністративні витрати.

  7. Підготовка і освоєння виробництва.

  8. Інші виробничі витрати.

  9. Витрати на збут (поза виробничі витрати)

Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл витрат пропорційно основній заробітній платі виробничників.

Рм

С м = Сз.о. х 100

де С м – витрати на утримання та експлуатацію машин та устаткування на 1 продукції, грн.;

С з.о. – основна заробітна плата виробників на 1 продукції, грн.;

Р м – відношення витрат на утримання та експлуатацію машин та установок до основної заробітної плати виробників (по цеху, виробництву), %.

Найобгрунтованішим є обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від його обробки та нормативних витрат на 1 час

m

С м = Σ С м – гі · tі,

і=1

де m – кількість машин, на яких обробляється виріб;

С м – гі – витрати на утримання та експлуатацію і-ої машини на 1 годину, грн.;

tі - тривалість обробки на і-й машині, год.


  1. Параметричні методи обчислення собівартості продукції:

  1. Метод питомих витрат

С н = С п · Р н

де С п – питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом;

Р н – параметр нового вибору.

  1. Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів вибору на його С.

n

С н = С б Σ б ні

і=1

де n – кількість параметрів, які впливають на собівартість виробу;

б ні – кількість балів за і-м параметром нового виробу.

3) Комерційний метод – дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів.

4) Агрегатний метод – згідно з ним собівартість виробу визначається, як сума собівартості конструктивних його частин – агрегатів.

5) Залежність собівартості нових виробів від їхньої кількості

в

С і = С 1 · N1

де Сі – собівартість і-го виробу з початку випуску;

С 1 - собівартість 1-го виробу ;

N1 – порядковий номер виробу з початку освоєння;

В – початок ступеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння.


Тема: Сучасна політика оплати праці

Мета: знати поняття основної та додаткової заробітної плати, види, системи оплати, методику розрахунку


Поняття та функції

Ефективність функціонування та соціальний розвиток тих чи тих суб’єктів господарювання (трудових колективів) забезпечується передусім формуванням належних індивідуальних і колективних матеріальних стимулів, провідною формою реалізації яких є оплата праці різних категорій персоналу.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, в грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.

Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством. Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. Зазвичай до додаткової оплати праці відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри, дозволені останнім. За розрахунками середньої структури середньомісячного заробітку персоналу на виробничих підприємствах України протягом кількох останніх років, основна заробітна плата й додаткова оплата праці становлять відповідно 70—80 і 20—30% від загальної величини цього заробітку.

За умов розвитку підприємництва та існування різних форм власності заробіток працівника вже не визначається розміром якогось гарантованого фонду оплати праці, а все більше залежить від кінцевих результатів і доходів від діяльності підприємства. Треба враховувати, що й сам працівник усе частіше стає більш-менш реальним співвласником підприємства. Відтак винагороду працівникові-власнику треба нараховувати не тільки за працю, а й за вкладений у підприємство капітал. Ось чому, ураховуючи зміни в природі та механізмі формування заробітку працівника, замість поняття «заробітна плата» усе частіше використовують терміни «трудовий дохід», «винагорода», «оплата праці», «заробіток», «дохід». Але в будь-якому разі повна компенсація (грошова або негрошова) за витрачені зусилля, включаючи заробітну плату, повинна відбивати внесок кожного працівника, ефективність його праці.

Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції — відтворювальну, стимулюючу, регулюючу й соціальну (рис. 15.6).


hello_html_6d000420.gif

Рис. 15.6. Основні функції заробітної плати.

Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності. Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальноприйнятний принцип диференціації рівня заробітку за професією і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості за одержання власного доходу.


Сучасна
політика

Повна та ефективна реалізація цих головних функцій оплати праці можлива за умови формування й послідовного здійснення науково обґрунтованої її політики як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і на мікрорівні (підприємство, організація, їхні підрозділи).

Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави (рис. 15.7). Використання конкретних важелів механізму державного регулювання оплати праці залежить від впливу різноманітних чинників.

Зокрема мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати, а також вартісної величини мінімального споживчого бюджету («кошика»). До цього треба додати, що практичне значення має повна реалізація інформаційної функції держави, тобто своєчасна підготовка й оприлюднення статистичних даних: щоквартально — про середню заробітну плату і тривалість робочого часу за галузями, групами професій та посад; щорічно — про вартість робочої сили відповідно до Типової міжнародної класифікації витрат на робочу силу.

Політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб’єктів господарювання формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім закону України «Про оплату праці» (1995 р.). Вона має враховувати стратегічні та тактичні цілі діяльності конкретних суб’єктів господарювання, їхню галузеву специфіку, абсолютні розміри, географічне розміщення, ступінь міжнародної інтеграції, рівень соціального розвитку трудового колективу тощо.

hello_html_4590aaaa.gif

Рис. 15.7. Складові механізму реалізації соціально-економічної
політики держави.


Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладання системи тарифних угод на трьох рівнях:

міжгалузевому (генеральна тарифна угода);

галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному (регіональна тарифна угода);

виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору).

Тарифна угода — це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Предметом тарифної угоди як складової частини колективного договору на виробничому рівні є:

— форми й системи оплати праці, що застосовуються для різних категорій та груп працівників;

— мінімальна тарифна ставка, диференційована за видами (типами) виробництв у межах рівнів, передбачених генеральною тарифною угодою для відповідних видів (типів) виробництв галузі (підгалузі);

— розміри тарифних ставок за розрядами робіт і посадових окладів відповідних категорій працівників;

— види й розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат та умови їхнього надання;

— умови оплати праці за роботу в надурочний час за простої, який мали місце не з вини працівника, за виготовлення продукції, що виявилася бракованою не з вини працівника тощо.

У разі найму працівника за контрактом власник або вповноважений ним орган може встановлювати за згодою працівника як передбачені в колективному договорі, так і індивідуальні умови оплати праці.

Слід зважити на те, що норми тарифної угоди виробничого рівня можуть тимчасово (до 6 місяців) допускати рівень оплати праці нижчий від норм, визначених генеральною галузевою або регіональною тарифною угодою, але не нижчий від державних норм і гарантій щодо оплати праці.

Основні
функції

Протягом чинності (строки визначаються сторонами переговорів) тарифних угод ніхто з представників сторін, що перебувають у сфері дії цих угод, односторонньо не може вимагати збільшення (зменшення) розміру оплати праці та пільг понад те, що передбачено тарифною угодою.

Практична організація оплати праці базується на державному й договірному регулюванні її абсолютного рівня та механізмі визначення індивідуальної заробітної плати всіх окремих категорій працівників (робітників, спеціалістів, службовців, керівників) підприємств та установ різних форм власності. Основним організаційно-правовим інструментом обґрунтування диференціації заробітної плати працівників різних суб’єктів господарювання (діяльності) є тарифно-посадова система, основні елементи якої такі: тарифно-кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки і ставки; схеми посадових окладів або єдина тарифна сітка.

Тарифно-кваліфікаційні довідники у вигляді Єдиного тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і професій робітників (ЄТКД) — це збірник нормативних актів, що містить кваліфікаційні характеристики робіт і професій, згруповані за виробництвами та видами робіт. ЄТКД призначено для тарифікації робіт, надання кваліфікаційних розрядів робітникам, а також для формування навчальних програм підготовки їх підвищення кваліфікації робітників.

Кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців є номативними документами, в яких подаються загальногалузеві кваліфікаційні характеристики цих категорій працівників. У них зазначаються посадові обов’язки, вимоги до знань і стажу роботи за спеціальністю, рівня та профілю підготовки керівників, спеціалістів і службовців.

Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення в оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона є, власне, переліком тарифних розрядів і відповідних тарифних коефіцієнтів. Установлені в Україні параметри тарифної сітки наведено в табл. 15.1.



ТИПОВА ТАРИФНА СІТКА РОБІТНИКІВ

РІЗНОГАЛУЗЕВИХ
ПІДПРИЄМСТВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ

Показник

Тарифні розряди


1

2

3

4

5

6

7

8

Тарифні коефіцієнти

1,0

1,088

1,204

1,350

1,531

1,800

1,892

2,0

Зростання тарифних коефіцієнтів:









  • абсолютне


0,088

0,116

0,146

0,181

0,269

0,092

0,108

  • відносне, %


8,8

10,7

12,1

13,4

17,6

5,1

5,7


Тарифний коефіцієнт першого розряду завжди дорівнює одиниці. За першим розрядом тарифікуються прості роботи, виконання яких не потребує професійної підготовки. Коефіцієнти наступних розрядів характеризують ступінь складності праці робітників, що мають такі розряди.

Важливим елементом тарифної системи є тарифна ставка. Її абсолютна величина визначається згідно із встановленим державою мінімальним розміром заробітної плати, тобто таким, що, нижче за нього вже не можна платити працівникові за виконану норму робочого часу. До цього необхідно додати, що у мінімальну заробітну плату не включають доплати, надбавки та компенсаційні виплати. Відтак розмір оплати праці не може бути нижчим від встановленої державою мінімальної заробітної плати навіть за невиконання норм виробітку чи виготовлення бракованої продукції з вини працівника.

Оплата праці керівників, спеціалістів і службовців конкретних суб’єктів господарювання (колективної діяльності) здійснюється за встановленими державою посадовими окладами з урахуванням застосовуваної системи стимулювання високоефективної роботи чи за контрактною (договірною) системою роздержавлених підприємств (організацій) та інших підприємницько-комерційних структур.


Застосовувані форми й системи оплати праці

Тарифна система, що її ми назвали основою організації оплати праці робітників виробничого підприємства, не може, проте, забезпечити повних розрахунків місячного заробітку цієї найбільшої за кількістю категорії персоналу, оскільки не бере до уваги реальної результативності їхньої діяльності за відповідний проміжок часу. Цим пояснюється об’єктивна необхідність проведення розрахунків абсолютної величини заробітної плати, виходячи з фактичних результатів (затрат) праці протягом одного місяця. Такі результати (затрати) праці можна визначити за допомогою конкретних форм і систем заробітної плати робітників виробничих підприємств чи виробничо-експериментальних підрозділів науково-технічних та інших подібних організацій.


Форми
заробітної
плати

Основними вимірниками результатів (затрат) праці є кількість виготовленої продукції (обсяг наданих послуг) належної якості або витрачений робочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких працівник фактично був зайнятий (працював) на підприємстві (в організації). Такому поділу вимірників затрат праці відповідають дві форми заробітної плати, що базуються на тарифній системі, — відрядна та почасова.

За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, встановленими на підставі розряду працівника. Кваліфікаційний (тарифний) розряд працівника передбачає виконання роботи відповідної складності. Основними умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання випуску продукції та існування реальних можливостей підвищення виробітку на конкретному робочому місці. Використання цієї форми оплати праці потребує встановлення обґрунтованих норм виробітку, чіткого обліку їхнього виконання і, що особливо важливо, воно не повинно призводити до погіршення якості продукції, порушень технологічних режимів, техніки безпеки, а також до перевитрачання сировини, матеріалів, енергії.

За почасової форми заробітної плати оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом. Почасова форма заробітної плати застосовується тоді, коли недоцільно нормувати роботи (наприклад, операції контролю за якістю продукції) або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскільки зміст і послідовність виробничих операцій часто змінюються (роботи з ремонту та налагодження устаткування, обслуговування внутрішньозаводського транспорту, дослідно-експериментальні роботи тощо). Сучасна техніка пред’являє підвищені вимоги до точності та чистоти обробки, якості продукції. Саме почасова, а не відрядна оплата праці значно більше сприяє дотриманню цих вимог. Почасова оплата праці керівників, спеціалістів і службовців здійснюється, як правило, за місячними посадовими окладами (ставками).

Системи
оплати праці

Кожна з названих форм заробітної плати охоплює кілька систем оплати праці для різних організаційно-технологічних умов виробництва. Можливі та реально застосовувані системи оплати праці робітників виробничих підприємств (підрозділів організацій) показано на рис. 15.8.


hello_html_615d685e.gif


Рис. 15.8. Форми та основні системи оплати праці.


За прямої відрядної системи заробіток працівника hello_html_m2ba060fb.gif розраховується множенням кількості одиниць виробленої продукції hello_html_6ddbc566.gif та розцінки за одиницю продукції hello_html_m122bc215.gif:

hello_html_54dcce89.gif.

Розцінка визначається діленням погодинної тарифної ставки на норму виробітку або множенням погодинної тарифної ставки на норму часу (у годинах) на виготовлення одиниці продукції.

За непрямої відрядної системи заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що їх він обслуговує. Вона застосовується для оплати тих категорій допоміжних робітників (наладчиків, ремонтників, кранівників), праця яких не піддається нормуванню та обліку, але значною мірою визначає рівень виробітку основних робітників. Заробіток робітника hello_html_m7369c4e6.gif за цієї системи розраховується за формулою

hello_html_m61781998.gif, (15.5)

де s — погодинна тарифна ставка; t — фактично відпрацьована кількість годин цим робітником; kвн — середній коефіцієнт виконання норм виробітку всіма робітниками, що обслуговуються.

За відрядно-преміальною системі заробіток працівника (Dвпс) складається з відрядного заробітку (pv) та премії (m) за досягнення певних результатів:

Dвпс = pv + m.

Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (no) за звичайними відрядними розцінками (ρ), а робіт, виконаних понад нормативний (базовий) рівень (ni) — за підвищеними розцінками (hello_html_34751e3b.gif) залежно від ступеня виконання завдання. Отже, заробіток (Dв прог) у цій системі визначається за формулою

Dв прог = ρ · no + ρi · ni

Застосування цієї системи обмежується, як правило, дільницями, що стримують роботу всього підприємства, за браком у них стимулюючих факторів підвищення якості продукції або послуг.

Відмінність акордної системи полягає в тім, що працівникові або групі працівників розцінки встановлюються не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт і тому використовується передовсім за усування наслідків аварій, за термінових ремонтів, будівельних робіт тощо. Треба враховувати необхідність суворого контролю якості, додержання правил безпеки праці за застосування цієї системи оплати.

Почасова оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або за місячними окладами. Почасова оплата праці керівників, спеціалістів і службовців, як уже було сказано проводиться, як правило, за місячними посадовими окладами (ставками).

За простої почасової оплати заробіток працівника (Dпп) розраховується множенням годинної тарифної ставки відповідного розряду (s) на кількість відпрацьованих годин (t):

Dпп = s · t.

Через недостатній позитивний вплив на кількість і якість праці робітника цю систему застосовують досить рідко.

У почасово-преміальній системі певною мірою усунуто цей недолік. За цієї системи окрім тарифного заробітку (s · t) працівник одержує премію (m) за досягнення певних кількісних або якісних показників. Загальний заробіток (Dпрем) визначається за формулою

Dпрем = s · t + m.

За застосування почасово-преміальної системи з використанням нормованих завдань заробіток може складатися з трьох частин: 1) почасового заробітку, що розраховується пропорційно відпрацьованому часу, і доплат за професійну майстерність та умови (інтенсивність) праці; 2) додаткової оплати за виконання нормованих завдань, що на­раховується у процентах до почасової оплати за тарифом; 3) премії за зниження трудомісткості виробів або робіт.

Різновидом почасово-преміальної є система оплати за посадовими окладами, що застосовується на підприємствах усіх галузей економіки. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер (комірники, вагарі, прибиральники та ін.).


Права
засновників
і сучасні
тенденції

За ринкових умов господарювання чинне законодавство України забезпечує повну самостійність підприємств та інших суб’єктів бізнесової діяльності щодо питань організації оплати праці всіх категорій персоналу. Засновники (керівники) державних підприємств та установ (організацій) мають право самостійно вибрати форми й системи оплати праці, установити працівникам конкретні розміри тарифних ставок, відрядних розцінок, посадових окладів, премій, винагород, надбавок і доплат, керуючись єдиною тарифною сіткою, а також умовами, передбаченими колективним договором. Що стосується підприємств інших форм власності, то вони можуть: використовувати традиційну тарифну систему; застосовувати тарифні ставки та оклади тільки як орієнтири; запроваджувати власну, індивідуально розроблену модель оплати праці.

Об’єктивний процес усе більшого поширення в усіх галузях народного господарства України умов праці, адаптованих до сучасних вимог науково-технічного та організаційного прогресу і ринкових взаємовідносин між суб’єктами господарювання, зумовлює тенденцію поступового збільшення частки почасової оплати праці в загальному фонді заробітної плати підприємства. Започатковано процес удосконалення форм і систем оплати праці, створення нових моделей заробітної плати. Характерним у цьому процесі є намагання позбутися негативних і поєднати позитивні елементи почасової та відрядної форм оплати праці. Зокрема це стосується поширення моделей безтарифної системи оплати, що базується на частковому розподілі зароблених коштів, призначених для винагородження працівників за певними критеріями, як-от: 1) кваліфікація та діловитість працівника; 2) коефіцієнт трудової участі як узагальнююча оцінка реального внеску кожного працівника в результати колективної праці; 3) ступінь виконання нормованих завдань; 4) кількість відпрацьованих годин.

З метою ефективного використання робочої сили на засаді активізації творчого потенціалу працівників усіх категорій усе більше розвитку набувають колективні форми організації та оплати праці. Використання колективних розцінок заохочує працівників до суміщення професій, взаємозаміни та взаємодопомоги в процесі праці, практично ліквідує поділ робіт на «вигідні» та «невигідні» і, що дуже важливо, значно більше орієнтує на досягнення позитивних кінцевих результатів діяльності підприємства.



15.5. Доплати й надбавки до заробітної плати
та організація преміювання персоналу


Практика
застосування доплат
і надбавок

За функціональним призначенням доплати й надбавки є самостійними елементами заробітної плати, які призначаються для компенсації або винагороди за суттєві відхилення від нормальних умов роботи, котрі не враховано в тарифних ставках і посадових окладах. Вони відрізняються від тарифної заробітної плати (посадового окладу) необов’язковістю і непостійністю, а також рухливістю залежно від співвідношення фактичних і нормативних умов роботи. Закон України «Про оплату праці» передбачає, що умови запровадження і розміри надбавок, доплат, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій чинного законодавства і згідно з генерального та галузевими (регіональними) угодами.

Доплати до заробітної плати класифікуються передусім за ознакою сфери трудової діяльності (приладання праці). За цією ознакою розрізняють доплати, які: 1) не мають обмежень щодо сфер трудової діяльності; 2) застосовуються тільки в певних (окремих) сферах прикладання праці.

До першої групи зараховують доплати:

  • за роботу в наднормовий час;

  • особам, які не досягли вісімнадцяти років і мають скорочену тривалість робочого часу;

  • робітникам, які внаслідок виробничої необхідності виконують роботи за нижчими від наданих ним тарифних розрядів;

  • за час простою та в разі невиконання норм виробітку й виготовлення бракованої продукції не з вини робітника.

Класифікацію доплат до заробітної плати, що здійснюються лише в певних (окремих) сферах прикладання праці, наведено в табл. 15.2.

Стосовно сутності надбавок до заробітної плати варто наголосити, що вони мають бути чітко вираженого стимулюючого характеру і завжди зв’язуються з діловими якостями конкретного працівника. Найчастіше використовуються надбавки до заробітної плати за: а) високу професійну майстерність робітників; б) високі досягнення службовців у праці; в) вислугу років (трудовий стаж); г) виконання особливо важливої роботи (на певний термін); д) знання й використання в роботі іноземних мов.

За нових економічних умов господарювання значно зростає роль доплат і надбавок спеціалістам за високі досягнення в праці, а також за виконання особливо важливих і відповідальних робіт. Важливість їх широке застосування цих доплат і надбавок зумовлюється трьома обставинами. По-перше, уможливлюється більш об’єктивна оцінка трудових зусиль конкретних спеціалістів і здійснення спонукального мотиву щодо виконання ними найвідповідальніших робіт. По-друге, спеціалісти, внесок яких у загальні результати діяльності підприємства (організації) виявиться найбільшим, матимуть завдяки цьому й вищу оплату. По-третє, доплати й надбавки до посадових окладів спеціалістів дають змогу систематично коригувати їхній заробіток подібно до збільшення заробітної плати робітників-відрядників за виконання та перевиконання ними встановлених норм виробітку.

Надбавки до заробітної плати за високі досягнення у праці мають відповідати конкретним результатам діяльності спеціаліста (керівника) і запроваджуються на тих ділянках роботи, де застосовуються показники вимірювання досягнень. Доцільно встановлювати такі надбавки передовсім лінійному персоналу (майстрам, начальникам дільниць і цехів), а також спеціалістам, які забезпечують стабільне поліпшення показників діяльності відповідного підрозділу та підприємства в цілому.







Таблиця .2

КЛАСИФІКАЦІЯ ДОПЛАТ ДО ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ,

ЩО ІСНУЮТЬ У ПЕВНИХ СФЕРАХ ДІЯЛЬНОСТІ

Група доплат

Перелік можливих доплат

  • Перша: доплати, що мають водночас стимулюючий і компенсуючий характер

  • За суміщення професій (посад)

  • За розширення зони обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт

  • На період освоєння нових норм трудових витрат

  • Бригадирам з робітників, яких не звільнено від основної роботи

  • За ведення діловодства та бухгалтерського обліку

  • За обслуговування обчислювальної техніки

  • Друга: доплати компенсаційного характеру за умови праці, що відхиляються від нормальних

  • За роботу у важких, шкідливих та особливо важких і шкідливих умовах

  • За інтенсивність праці

  • За роботу в нічний час

  • За перевезення небезпечних вантажів

  • Третя: доплати, зв’язані з особливим характером виконуваних робіт (сезонністю, віддаленістю, невизначеністю об’єкта роботи тощо)

  • За роботу у вихідні дні, що є робочими за графіком

  • За багатозмінний режим роботи

  • Водіям, які працюють на автомобілях, за ненормований робочий день і кочові умови праці

  • За дні відпочинку (відгулу), що надаються за роботу понад нормальну тривалість робочого часу в разі вахтового методу організації робіт

  • За роботу понад нормальну тривалість робочого часу в період масового приймання й закладання на зберігання сільськогосподарської продукції

  • За роз’їзднний характер праці


Окреслюючи конкретні напрями пошуку найліпших варіантів встановлення розмірів доплат і надбавок до заробітної плати, варто звернути увагу на доцільність: 1) переходу до нарахування компенсаційних виплат в однаковому абсолютному розмірі всім категоріям персоналу за умови праці, що відхиляються від нормальних (нормативних), незалежно від рівня їхньої кваліфікації та посади; 2) обо­в’язкового використання доплат компенсаційного характеру, які не зв’язані з певною сферою діяльності, тобто поширюються на всіх працівників (передовсім за роботу у святкові, неробочі й вихідні дні, у надурочний час тощо).


Основні принципи формування системи преміювання персоналу

Формування ефективно діючої преміальної системи для конкретного суб’єкта господарювання має розпочинатися з обґрунтування: джерел виплати премій; показників та умов преміювання; категорій персоналу, які доцільно преміювати; періодичності та порядку виплати премій. Цей організаційно-економічний процес базується на певних (загальновизнаних принципах) побудови таких систем, як-от.

  1. Чітке визначення показників та умов преміювання окремих категорій персоналу. В узагальненому вигляді умови — це ті цілеоцінні показники, досягнення яких дає підставу для нарахування й виплати премії. Розмір же премій має залежати від вибраних показників преміювання, їхнього рівня та динаміки.

  2. Обов’язковий поділ показників та умов преміювання необхідно (бажано) поділяти на основні і додаткові. Основними вважаються показники й умови, досягнення яких має вирішальне значення для розв’язання проблем, що постали перед трудовим колективом або окремим працівником. Додаткові показники та умови преміювання мають стимулювати менш значущі, але також достатньо важливі здобутки трудової діяльності.

  3. Заборона виплати премій за невиконання основних показників та умов преміювання. У разі невиконання додаткових умов і показників премію може бути нараховано (сплачено) в менших розмірах (до 50%). Перевиконання як основних, так і додаткових показників дає підставу для збільшення розміру премії.

  4. Не дуже велика кількість показників та умов преміювання. Практика господарювання свідчить, що оптимальною є кількість показників та умов преміювання на рівні 2—3, а максимально допустимою — 4.

  5. Відповідність показників і умов преміювання завданням виробництва (діяльності) і їхня реальна залежність від трудових зусиль конкретного колективу чи окремого працівника. Принципово важливо, щоб умови та показники не були взаємно суперечливим, (тобто щоб мотивуючий вплив на поліпшення одних показників не позначався б негативно на досягненні інших).

  6. Чітке визначення рівня (вихідної величини) показників та умов, що дають підставу для нарахування і сплати винагороди. З урахуванням конкретних завдань виробництва (діяльності) показники та умови мають бути спрямовані на: а) підтримання вже досягнутого рівня; б) дальше поліпшення результатів діяльності.

  7. Економічне обґрунтування розмірів премії і визначення відносного коефіцієнта ефективності застосування цієї системи з метою забезпечення відповідності розміру заохочення величині трудового внеску колективу чи працівника.

  8. Ретельне дотримання важливого положення про те, що однаковим додатковим зусиллям завжди відповідатиме однакова премія. За наявності кількох показників преміювання більша частка премії має припадати на показник, поліпшення або підтримання якого потребує більших трудових (фізичних, розумових) зусиль.

Тільки комплексне врахування названих основних принципів (положень, вимог) може забезпечити побудову й застосування ефективно діючої системи преміювання відповідних категорій персоналу підприємства (організації).


Обґрунтування розміру премій
та ефективності системи
преміювання

Найскладнішим і найвідповідальнішим етапом розробки проекту системи преміювання є економічне обґрунтування відносних розмірів премії та оцінка ефективності застосування такої системи. Обґрунтовуючи розміри премії, треба враховувати свого стимулюючого призначення, якщо премії надто малі (менше 10 % тарифної ставки або посадового окладу). Крім того, має бути забезпечена відповідна залежність між ступенем поліпшення стимулюючого показника та розрахунковим коефіцієнтом економічної ефективності системи преміювання, мінімально допустима величина якого може становити лише 0,1. При цьому треба знати особливості методичного характеру процесу обґрунтування розмірів премії залежно від основних показників преміювання, а також окремих категорій персоналу (робітників, спеціалістів і службовців). Задля їх з’ясування розглянемо два умовні приклади.

Приклад перший. Обґрунтування розміру премії робітникам виробничої дільниці за економію певного виду матеріальних ресурсів. Основна ідея цієї процедури полягає в тім, щоб визначити належну суму премії для досягнення заданого коефіцієнта економічної ефективності системи преміювання. З цією метою використовується такий обчислювальний алгоритм:

  1. розраховується річна витрата певного виду матеріальних ресурсів;

  2. визначається розрахункова сума премії за його економію, яка може забезпечити заданий коефіцієнт ефективності преміювання для окремого діапазону шкали системи помножуванням трьох показників: вартісного обсягу річної витрати конкретного виду матеріальних ресурсів; величини заданого коефіцієнта ефективності системи преміювання для відповідного діапазону шкали; максимального відсотка окремого діапазону шкали зниження нормативу витрат певного виду матеріальних ресурсів;

  3. встановлюється відносний розмір премії (відсоток до тарифного заробітку) за конкретний рівень зниження витрат відповідного виду матеріальних ресурсів діленням розрахункової суми премії на середньомісячний фонд заробітної плати трудового колективу виробничої діяльності.

Приклад другий. Визначення розмірів премій спеціалістів і службовців підприємства, для яких основними показниками заохочення визнано:

а) виконання плану поставки продукції за укладеними договорами; б) підвищення продуктивності праці; в) зниження валових витрат на виробництво й реалізацію (собівартість) товарної продукції. За даними попередньої експертної оцінки співвідношення трудових зусиль, необхідних для досягнення зазначених показників, становить 0,5 : 0,3 : 0,2. На поточне преміювання цих трьох показників виділяється сума, що становить 30% від фонду оплати праці зазначених категорій персоналу, який дорівнює 12000 гривень. Протягом розрахункового періоду передбачено підвищити продуктивність праці на 5% і знизити собівартість товарної продукції на 0,8%. За таких вихідних даних послідовність і конкретний зміст розрахунків мають бути такими:

1) загальна абсолютна сума на поточне преміювання —

hello_html_4e08f279.gif= 12000 × hello_html_m12ff634a.gif = 3600 грн.;

2) абсолютна сума премії за досягнення основних показників преміювання:

а) виконання плану поставки продукції —

hello_html_m251897e.gif= 3600 × 0,5 = 1800 грн.;

б) підвищення продуктивності праці —

hello_html_m3883d6d1.gif= 3600 × 0,3 = 1080 грн.;

в) зниження собівартості продукції —

hello_html_m2b0e9ea8.gif= 3600 × 0,2 = 720 грн.;

3) відносний розмір премії (відсоток до посадового окладу) за:

а) виконання плану поставки продукції на 100% —

hello_html_6f61c7e7.gif= hello_html_791c2bad.gif;

б) один відсоток підвищення продуктивності праці —

hello_html_55b3984a.gif= hello_html_m4ec2b94e.gif;

в) одну десяту відсотка зниження собівартості товарної продукції —

hello_html_247d45c1.gif= hello_html_7db1d154.gif = 0,75%.

Визначення ефективності застосовуваної системи преміювання за досягнення того чи того показника ефективності виробничо-господарської або комерційної діяльності зазвичай здійснюється на підставі розрахунку кофіцієнта її економічної ефективності і порівняння останнього із заданою (нормативною) величиною. Застосовувана система преміювання визнається економічно обґрунтованою за умови, коли розрахунковий коефіцієнт її ефективності є не меншим за заданий (нормативний) або перевищує його.

Методику розрахунку коефіцієнта ефективності чинної системи преміювання можна продемонструвати, використавши штучно створену ситуацію, за якої потрібно дати оцінку економічної обґрунтованості встановленого розміру премії робітникам виробничої дільниці за перевиконання місячної норми виготовлення комплектів деталей. За такої ситуації процес знаходження коефіцієнта ефективності системи преміювання зводиться до трьох послідовно здійснюваних обчислень:

  1. можливого обсягу виготовлення комплектів деталей за умови різних рівнів перевиконання місячної норми;

  2. розміру питомих постійних витрат (у розрахунку на 1 комплект) деталей місячної норми виробітку (за різних рівнів її перевиконання) та економії постійних витрат на весь обсяг місячної норми виробітку для кожного окремого рівня виконання норм;

  3. розрахункового коефіцієнта ефективності чинної системи преміювання — обчислюється як відношення абсолютної суми премії до умовної економії постійних витрат або навпаки.

Організація
преміювання окремих
категорій
персоналу


Вплив систем заохочування на результат господарювання тієї чи тієї виробничої структури багато в чому залежить від практичної організації преміювання окремих категорій персоналу. Існують певні відмінності організаційно-методичного характеру між преміальними системами, що використовуються для заохочення робітників, і системами, призначеними для спеціалістів і службовців.

Організація преміювання робітників за основні результати діяльності охоплює: виокремлення індивідуальних і колективних систем стимулювання, вибір показників преміювання за видами виробництва, диференціацію розмірів премій за показниками та умовами заохочення, розподіл премії на основі КТУ тощо.

Індивідуальне преміювання використовується тоді, коли організація виробництва передбачає роботу кожного з членів колективу незалежно від інших (за наявності обліку індивідуальних результатів праці). У таких випадках показники й умови преміювання встановлюються безпосередньо за професіями або видами робіт, а премія нараховується на основну заробітну плату окремого робітника залежно від індивідуальних результатів його роботи.

Колективне стимулювання може застосовуватися як за колективної, так і за індивідуальної організації праці. Колективну премію нараховують залежно від стану виконання колективних показників діяльності на основну заробітну плату бригади (дільниці, цеху). Потім колективну премію розподіляють між робітниками з урахуванням їхнього особистого внеску, виходячи з основної заробітної плати, відпрацьованого часу та коефіцієнта трудової участі.

Вибір показників преміювання залежить від завдань, поставлених перед об’єктом стимулювання (робітником, бригадою, цехом). Конкретні показники преміювання робітників основного виробництва наведено в табл. 15.3.




Таблиця .3

ЗАГАЛЬНОВЖИВАНІ ПОКАЗНИКИ ПРЕМІЮВАННЯ
РОБІТНИКІВ ОСНОВНОГО ВИРОБНИЦТВА

Напрями стимулювання

Показники преміювання

  • Поліпшення якості продукції (робіт, послуг)

  • Збільшення здавання продукції з першого подання

  • Скорочення кількості випадків повернення неякісної продукції, рекламацій

  • Поліпшення ґатунку (сортності) продукції

  • Зниження браку, відсутність претензій з боку ВТК і споживачів

  • Освоєння про­гресивної техноло­гії та нової техніки

  • Скорочення термінів освоєння прогресивної технології

  • Підвищення коефіцієнта завантаження нового устаткування

  • Зменшення витрат на експлуатацію нових машин

  • Зниження матеріальних витрат

  • Зменшення технологічних витрат порівняно з нормативним рівнем

  • Зменшення відходів на одиницю продукції порівняно з фактично досягнутим рівнем

  • Економія окремих видів матеріальних ресурсів (сировини, матеріалів, інструменту, енергії, запасних частин тощо)

  • Зростання продуктивності праці

  • Збільшення виробітку продукції (надання послуг) у розрахунку на одного робітника

  • Зниження трудомісткості одиниці продукції (послуг)

  • Виконання обсягів робіт з меншою кількістю робітників)


Організацію преміювання робітників, зайнятих обслуговуванням основного виробництва, треба здійснювати з використанням показників, що безпосередньо характеризують ефективність їхньої діяльності, а саме: а) забезпечення ритмічної роботи устаткування, що обслуговується, підвищення коефіцієнта його використання: б) зменшення кількості випадків і тривалості несправності машин та устаткування; в) збільшення міжремонтного періоду експлуатації, скорочення витрат на обслуговування і ремонт обладнання; г) без­перебійне забезпечення робочих місць інструментом, енергією, пальним тощо.

Робітників-контролерів, наприклад, треба преміювати тільки за показниками, що характеризують їхні зусилля стосовно забезпечення належного рівня якості продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). Зокрема до таких показників належать: скорочення кількості повернень продукції незадовільної якості з дальших операцій, ретельне відбраковування продукції, виконання програми з профілактики (запобігання) браку. При цьому розміри премій контролерам встановлюють залежно від того, наскільки стабільними є результати їхньої роботи, тобто протягом якого періоду вони досягають позитивних результатів у забезпеченні високої якості продукції (роботи, послуг).

Організація преміювання різних функціональних груп спеціалістів і службовців має такі особливості. Так, спеціалістів основних виробничих підрозділів рекомендується преміювати виходячи з конкретних завдань, що стоять перед цими підрозділами, незалежно від загальних підсумків роботи підприємства (установи, організації) в цілому показники преміювання повинні передбачати досягнення високих кінцевих результатів роботи саме цього підрозділу, зростання ефективності його.

У практиці господарювання найчастіше використовуються варіанти організації преміювання спеціалістів і службовців функціональних підрозділів за показниками, що характеризують результати роботи: 1) певного підрозділу з використанням як додаткових показників (умов) основних результатів діяльності підприємства в цілому; 2) підприємства в цілому з використанням як додаткових показників (умов) преміювання результатів роботи того чи іншого підрозділу; 3) як даного підрозділу, так і підприємства (установи) в цілому. Можливий варіант показників та умов преміювання спеціалістів і службовців технічних та економічних відділів виробничого підприємства наведено в табл. 15.4.

Практику нарахування премії всьому колективу підрозділу (управління відділу, сектора) зв’язано зі встановленням порядку її розподілу між конкретними виконавцями. Зазвичай такий порядок передбачає розподіл колективної премії з використанням КТУ. Для оцінювання особистого трудового внеску (розрахунку КТУ) можна застосовувати такі параметри, як: обсяг виконуваних робіт за конкретною функцією управління, їхня напруженість, якість роботи, виробнича і творча активність, виконавська дисципліна тощо.

Таблиця .4

ПОКАЗНИКИ ТА УМОВИ ПРЕМІЮВАННЯ ПРАЦІВНИКІВ ОСНОВНИХ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ВІДДІЛІВ ВЕЛИКОГО ВИРОБНИЧОГО ПІДПРИЄМСТВА

Назва відділу

Показники преміювання

Умови преміювання


Відділ головного

конструктора

  • Виконання плану підготовки виробництва та випуску нових виробів

  • Виконання встановленого завдання з підвищення технічного рівня виробів
















  • Основна умова: виконання планово­го (розрахункового) рівня прибутковості підприємства






  • Додаткова умова: 100-відсоткове ви­конання договірних зобов’язань щодо поставок продукції

Відділ головного

технолога)

  • Виконання плану-графіка технологічної підготовки виробництва нових виробів

  • Досягнення запланованого рівня продуктивності праці на підприємстві

Відділ головного механіка (енергетика)

  • Виконання плану-графіка планово-запобіжного ремонту устаткування

  • Брак претензій від виробничих підрозділів щодо технічного стану та якості ремонту устаткування

Планово-економічний відділ

  • Якісна розробка і своєчасне доведення до структурних підрозділів планових завдань (техніко-економічних показників)

  • Своєчасне оформлення договорів на поставку продукції

Виробничо-диспетчерський відділ

  • Досягнення встановленого коефіцієнта ритмічності випуску продукції

  • Дотримання нормативу незавершеного виробництва на підприємстві в цілому

Відділ організації праці та заробітної плати

  • Виконання плану-графіка перегляду норм трудових витрат і нормування нових технологічних процесів

  • Дотримання нормативу співвідношення між зростанням середньої заробітної плати та продуктивності праці

Відділ (сектор) збуту продукції

  • Виконання плану-графіка відвантаження готової продукції

  • Дотримання нормативу залишків готової продукції на складі




Участь працівників у прибутках підприємства (установи, організації)


Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки полягає в розподіленні певної їхньої частини між працівниками підприємства. Таке розподілення може бути строковим (наприклад, щомісячні виплати) або відкладеним (на кілька місяців або навіть років), а також може набирати форми грошових виплат або передавання працівникам певної кількості акцій підприємства.

Наявність різних форм участі у прибутках пояснюється тим, що навіть найдосконаліші системи індивідуальної чи колективної оплати праці не завжди здатні породжувати в усіх працівників підприємства справжнє бажання бути співпричетним до стабільно високих загальних результатів діяльності. Справедливий, чіткий і зрозумілий для всіх розподіл частини прибутків між «економічними агентами» — власником, адміністрацією, спеціалістами, робітниками — усе більше стає визначальним не тільки для створення позитивного соціально-психологічного клімату, а й для процвітання будь-якого підприємства (фірми).

Додаткові виплати з прибутків залежать від багатьох обставин, включаючи зокрема рівень витрат на виробництво і рівень цін, конкурентні позиції, фінансову ситуацію підприємства тощо. Їхні розміри визначаються окремою угодою, що укладається між відповідними сторонами в рамках проведення колективних переговорів на підприємстві — за укладання тарифних угод, як правило.

Системи участі в прибутках диференціюються залежно від показників та засобів мотивації (рис. 15.9).

Конструюючи ту чи ту систему участі, котра базується на показникові прибутку, слід ураховувати труднощі тощо визначення безпосереднього зв’язку між зростанням прибутку і внеском конкретного працівника. Ось чому часто-густо впроваджуються системи мотивації, що зв’язуються з результатами власне виробничої діяльності (економія ресурсів, зростання обсягу продажу тощо). Відтак системи участі в прибутках трансформуються в системи участі в результатах діяльності.

Система оцінки заслуг передбачає оцінювання зусиль і поведінки працівника за низкою чинників. Для кожного чинника визначається система балів, а для розрахунків оцінки на різних рівнях встановлюються відповідні норми. Періодично розраховується показник ефективності діяльності працівника. Підсумкові результати показують відповідний рівень додаткової (понад заробітну плату за тарифом) винагороди.


hello_html_3a4eacfa.gif


Рис..9. Класифікація систем участі працівників підприємств
в прибутках.


Системи стимулювання конкретних обсягів продукції, робіт, продажу тощо найбільш вдало застосовуються у більш-менш автономних структурах із завершеним виробничим циклом. Такі структури здебільшого мають власний бюджет, що є пропорційним, наприклад, обсягу продажу продукції. Відтак персонал відчуває прямий зв’язок між ефективністю праці та успіхом підприємства на ринку, тобто його процвітанням та прибутковістю.

Системи розподілу прибутку, зумовленого зростанням продуктивності праці, проектують в такий спосіб, щоб зменшити питомі витрати через заохочування до більш високої результативності праці без підвищення постійних витрат, що пов’язані зі збільшенням трудомісткості. Одна з найбільш відомих і водночас простих систем базується на визначенні так званого «загального коефіцієнта». Останній розраховують як співвідношення сукупних витрат на робочу силу та обсягу продукції, котре реалізується. Це співвідношення, що є стабільним на підприємствах, наприклад, більшості галузей обробної промисловості, береться за базовий рівень коефіцієнта. Використовуючи цей базовий коефіцієнт і враховуючи обсяг продукції, що реалізується за конкретний період, знаходять припустимі витрати на робочу силу. Потім ці витрати порівнюють із фактичною заробітною платою. Якщо фактичні витрати нижче за припустимі, виплачують преміюя персоналу на рівні 40—75% від отриманої економії (зростання прибутку).

Що стосується систем преміальних виплат, то розмір премій має узгоджуватися не з рівнем основної заробітної плати, а з конкретним поступом у діяльності підприємства та більш-менш точним виявленням внеску кожного працівника у загальну справу.

Участь у прибутках поширено, наприклад, в Японії. Саме вона є однією з причин високого рівня трудової мотивації працівників і конкурентоспроможності продукції, що виробляється. Окрім щомісячних премій різного характеру, постійним працівникам більшості підприємств виплачується двічі на рік із частки прибутку так званий бонус. У середньому він становить понад 1/4 заробітку, а в сприятливі для підприємства роки навіть сягає розміру шестимісячної основної заробітної плати працівника.

Системи колективного стимулювання застосовуються, як правило, тоді, коли заохочення працівників через їхню участь у прибутках є можливим тільки на груповій основі. При цьому груповий бонус здебільшого розподіляється в тій самій пропорції, що й основна заробітна плата. Перевага такого підходу (за певних його недоліків) полягає в тім, що за скрутних обставин у групі гарантується відносно справедливий розподіл обсягу робіт.

Більш стійка заінтересованість працівників у діяльності підприємств, особливо в оновлюванні виробництва та зміцненні фінансового стану, забезпечується через їхню участь у власності. Вона реалізується здебільшого наданням працівникам акцій «своїх» підприємств. Володіння акціями має в цьому разі на меті щось більше, ніж проста участь у прибутках через отримання відповідних дивідендів. Це — система не тільки «ідентифікації інтересів» працівників і підприємства, а й мобілізації особистих заощаджень громадян для інвестування у виробництво.

Поширення різних форм участі в капіталі у країнах з розвинутою ринковою економікою реалізується досить суперечливо і далеко не такими швидкими темпами, як сподівалися ще 30—40 років тому. Проте, наприклад, у Великобританії кількість власників акцій протягом 80-х рр. збільшилась утричі і 1990 року перевищувала 8 млн (близько 20% дорослого населення).

У США кількість фірм, що практикують розподіл акцій серед персоналу, збільшилася майже у 2 рази протягом 80-90-х років, а чисельність персоналу в них приблизно у 3 рази, і становила понад 10% загальної кількості зайнятих у економіці США.

Переважна кількість власників «робочих акцій» є дрібними власниками. Вони не мають реального впливу на стратегію фірм, але так само, як і великі, наражаються на ризик, що зв’язаний із ринковими коливаннями. Ось чому профспілки віддають перевагу колективним формам фінансової участі під своїм контролем. Практика свідчить, що реальні шанси на співволодіння активами підприємств мають трудівники, що беруть участь у капіталі не безпосередньо, а через інвестиційні фонди, кооперативні профсоюзні банки та інші форми колективного володіння акціями.

Найбільш повно та своєрідно ці системи участі виявилися у Швеції. Колективну участь працівників у прибутках і власності підприємств у формі фондів трудівників профспілки використовують, окрім усього іншого, як засоби контролю за приватною власністю і навіть за всією економікою. У різноманітних фондах колективного володіння акціями поєднуються участь у прибутках, в акціонерному капіталі та в управлінні. Для впровадження цієї форми економічної демократії в Швеції мали місце особливі передумови: законодавство, що регулює участь персоналу у власності та в управлінні; високий рівень профспілкової організованості; наявність у профспілок необхідних знань і навичок управління; активне сприяння уряду; наявність теорії та програми дій, що вписуються в особливу шведcьку модель суспільного розвитку.

Останнім часом у багатьох країнах все більше практикуються опціони акцій, тобто передплата акції або продаж таких на пільгових умовах, але без права перепродажу акцій протягом, наприклад, 5-ти років.

Різні системи участі в прибутках, що є досить вагомими в заохочуванні персоналу до досягнення найліпших загальних результатів господарювання, самі по собі ще не вирішують проблеми формування дійового механізму мотивації трудової діяльності на підприємстві. Функціонування такого механізму залежить від позитивного впливу як внутрішніх, так і зовнішніх щодо підприємства чинників. Але в будь-якому разі організація системи винагородження персоналу має спиратися на прогнозований стиль управління, що передбачає створення гнучких структур, методів мотивації відповідно до розвитку технічних, економічних і соціальних процесів у суспільстві в цілому та на кожному підприємстві зокрема.




Тема: Економічна ефективність розвитку колійного господарства. Внутрішньогосподарський розрахунок.

Мета: навчити студентів основним поняттям «усередині виробничий госпрозрахунок», оптимальне «вікно», принципам організації й критеріям ефективної роботи підприємства, методиці визначення оптимальних «вікон».


План


  1. Економічна ефективність розвитку колійного господарства.

  2. Основні положення господарського розрахунку.

  3. Внутрішньовиробничий розрахунок.

  4. Методика визначення оптимальних «вікон» для колійних робіт.


1. Колійне господарство – одна із провідних галузей у системі промислового залізничного транспорту. Його розвиток нерозривно пов'язане з технічною реконструкцією залізниць. Основними напрямками розвитку колійного господарства є посилення верхньої будови колії, підвищення надійності й довговічності елементів шляхи, комплексна механізація технологічних процесів ремонту й утримання колії.

Підвищення термінів служби рейок – завдання, що укладається в тім, щоб забезпечити таку кількість рейок, яке б дозволило пропускати 1 млрд. т брутто на прямих й 500 млн. т брутто на кривих ділянках колії. Досягається це рядом конструктивних заходів: поліпшення профілю рейок, застосування безстикових конструкцій і т.д. Поряд з удосконаленням конструкції шляхи здійснюються технологічні заходи, що укладаються в застосуванні нових сталей, поліпшенні технології виробництва рейок на всіх її етапах, використанні термообробки.

На залізничних коліях підприємств металургійної, вугільної промисловості й на під'їзних коліях підприємств укладаються стандартні рейки типів Р65 і Р50. крім того, застосовують ще в багатьох випадках рейки типу Р43.

Для визначення економічної ефективності укладання на шляхах підприємств чорної металургії важких рейок виконують розрахунки при річній вантажонапруженості, рівної 5,10,15,20 й 25 млн. т*км брутто/км.

Важливим елементом верхньої будови колії є шпали. За вартістю на 1 км вони не аби чим уступають рейкам. Зі збільшенням числа шпал на 1 км вони поліпшують умови роботи рейок, більш рівномірно передають навантаження на баласт і земляне полотно.

Одним з основних завдань є збільшення терміну служби шпал, що залежить від породи дерева, якості просочення й механічних навантажень.

Баластовий слой являє собою пружну подушку, що сприяє стабільному положенню рейко-шпальної решітки й передавальну від цих ґрат тиск на земляне полотно. Як матеріали баластового шару застосовуються щебені, гравій, черепашка, азбест, шлаки й пісок.


2. Перебудова господарського механізму й перехід переважно до економічних методів керування пов'язані із широким застосуванням повного госпрозрахунку й самофінансування.

Розширення госпрозрахункової самостійності й відповідальності підприємств у виробничому й соціальному розвитку відкриває нові можливості підвищення ефективності виробництва і якості продукції, поліпшення використання зароблених колективами коштів на відновлення виробничої бази й рішення соціальних питань.

Правильна організація госпрозрахунку припускає дотримання наступних найважливіших принципів:

  1. сполучення централізованого планового керівництва з господарсько-оперативною самостійністю підприємства;

  2. забезпечення самооплатності й рентабельності роботи;

  3. економічна зацікавленість у виконанні планових завдань і підвищенні ефективності виробництва;

  4. матеріальна відповідальність підприємств й окремих працівників.


Основними критеріями ефективної роботи підприємства є показники прибутку й рентабельності.

Прибуток – це чистий доход підприємства, визначається як різниця між виторгом від реалізації своєї продукції й витратами на виробництво й реалізацію продукції.

Виторг – це добуток об'єму реалізованої продукції на оптову ціну або тариф:

hello_html_m7785fb5b.gif

Сума витрат обчислюється як добуток повної собівартості на обсяг реалізованої продукції:

hello_html_m61aae686.gifhello_html_m53d4ecad.gif

Різниця між ціною (тарифом) і планованою собівартістю визначають частку прибутку, що доводиться на 1 продукції:

hello_html_262e967.gif

Загальну суму планового прибутку знаходять множенням прибутку, одержуваної з одиниці продукції, на кількість цієї продукції:

hello_html_m11d4a025.gif


Рентабельність являє собою відносний показник прибутку або ступінь прибутковості.

Рентабельність підприємства – це відношення прибутку до середньорічної вартості основних виробничих фондів і нормованих оборотних коштів:

1 спосіб: hello_html_2774a0.gif

2 спосіб: hello_html_m3457f5fc.gif



3. На дистанціях колії внутрішньогосподарський розрахунок організується згідно з наказом МШС.

Впровадженню усередині виробничого госпрозрахунку передує підготовча робота:

  1. визначення планових завдань (деталізація) по основних об'ємних й якісних показниках роботи;

  2. розробка прогресивних норм виробітку, витрати електроенергії, палива, матеріалів, які доводять до безпосередніх виконавців;

  3. установлення умов, показників і розмірів матеріального стимулювання, а також матеріальної відповідальності за допущений брак у роботі й безгосподарність;

  4. організація оперативного обліку виконання планових завдань із забезпеченням його гласності.

При впровадженні усередині виробничого госпрозрахунку повинні дотримуватися наступні умови:

  1. підготовленість підрозділу для переводу його на госпрозрахунок, що припускає створення нормативної й матеріальної бази, чіткого планування, бухгалтерського й оперативного обліку;

  2. адміністративно-виробнича самостійність підрозділу, що припускає виділення необхідних ресурсів, якими розпоряджається керівник цього підрозділу;

  3. ув'язування внутрішньогосподарського розрахунку з умовами змагання даного підрозділу, його ділянок, бригад, змін;

  4. відповідна економічна підготовка й систематичне економічне навчання керівних кадрів і всіх працівників підрозділу.



Тема: Аналіз виробничо-господарської діяльності підприємства

Мета: знати порядок проведення аналізу, поняття виробничого плану, плану з праці та її оплати


План

  1. Порядок проведення і методика аналізу.

  2. Виробничий план.

  3. Плани з праці і заробітної плати.


1. У кожному підприємстві колійного господарства (дистанції колії, ПМС і т.д.) наряду з роботою по плануванню, обліку і звітності проводиться все сторонній, систематичний аналіз виробничо-фінансової діяльності.

Під таким аналізом розуміється розподіл всієї виробничої діяльності підприємства на окремі частини для того, щоб визначити, як впливають основні фактори на його виробничо-фінансові результати.

Аналіз господарської діяльності підприємства є однією з важливіших функцій управління виробництвом, його основних завдань: вірна оцінка виконання планових років підприємства в цілому та його окремими підрозділами; виявлення передового досвіду і прогресивної технології; виявлення резервів і розробка заходів направлених на усунення недоліків та їх причин і підвищення ефективності роботи господарчої одиниці.

Результати аналізу використовують як для покращення поточної роботи підприємства, так і для його складання планів на майбутнє.

Аналіз роботи проводиться у всіх напрямках колійного господарства і по всім видам діяльності.

Апарат Головного управління, служби і відділ колії аналізує роботу за даними звітності, яка дає можливість бачити виконання відповідними напрямками планових показників і резерви, якими воно має в розпорядженні. На підприємствах колійного господарства аналізом, насамперед, займаються начальники, робітники планових і фінансових органів, інженерно-технічні робітники дистанції колії, КМС, керівники дільниць.


2. Виробничий план морже бути середньо – і короткостроковим. Основне його завдання – це тактика розподілу наявних потенційних виробничих ресурсів підприємства для досягнення поставленої мети.

Основними показниками виробничого плану є :

  1. Мета підприємства на оперативний проміжок часу як виробниче завдання, що формується на основі досліджуваного попиту.

  2. Виробнича структура фірми.

  3. Схема технологічного або виробничого процесу.

  4. Баланс наявності основних виробничих фондів фірми і потреба в них для досягнення поставленої мети.

  5. Баланс наявності оборотних фондів фірми і потреба в них для досягнення поставленої мети.

  6. Ступінь упровадження нової техніки і технологій у виробництві.

  7. Планова сума капітальних вкладень і капітальне будівництво.

  8. Планова виробнича потужність підприємства і його структурних підрозділів.

Мета фірми н6а певний проміжок часу установлюється на підставі даних з дослідження попиту на даний товар. Дуже часто цю мету узгоджують із прогнозом щодо продажу продукції. Звичайно прогнози продажу складаються на рік і на 5 років. Річні прогнози продажу розбивають на квартальні і місячні. Чим коротші прогнози продажу, тим точнішою і конкретнішою має бути інформація, що міститься в них.

Розмір майбутнього продажу можна визначити за допомогою таких методів.

  1. Оцінювання обсягу продажу торговими працівниками. Обсяги продажу визначаються на підставі висновків торгових працівників, що безпосередньо здійснюють продаж товару.

  2. Опитування споживачів. За даними маркетингового дослідження визначається прогнозний розмір попиту на товар (послуги).

  3. Аналіз тимчасових рядів. Цей метод необхідний для обліку тимчасових коливань величини продажу товару. Він містить у собі три основні методи:

  • аналіз тенденцій;

  • аналіз циклічності;

  • аналіз сезонності.

Аналіз тенденцій допомагає визначити зміни продажу протягом обраного періоду.

У межах аналізу циклічності виявляються зміни продажу, пов’язані з діловим циклом.

Аналіз сезонності моделі допомагає визначити обсяги продажу залежно від сезонності.

  1. Економічні моделі. З їх допомогою зв’язують обсяги продажу із макроекономічними змінними (зростання ВНП, коливанням дисконтної ставки), а також із галузевими даними (наприклад місткістю галузевого ризику, рівнем конкуренції).

Виробнича структура відбивається у виробничому плані у тому разі, якщо на плановий період намічені в ній зміни. Якщо вона залишається незмінною, тоді у виробничому плані відображати її немає сенсу. На неї тільки розроблять посилання.

Схема технологічного або виробничого процесу рекомендується у виробничому плані аналогічно.

Виробничий план повинен показати, за рахунок яких внутрішніх і зовнішніх ресурсів підприємство може досягти поставленої мети, тобто випустити такий обсяг продукції, який без проблем може бути реалізований із максимальною вигодою для підприємства.


3. Планування кадрової структури підприємства і чисельності працівників є важливим аспектом підвищення ефективності виробництва. План з праці і заробітної плати містить такі елементи, як планування чисельності працівників, розподіл їх за категоріями; планування підготовки і перепідготовки кадрів; визначення методів стимулювання праці й удосконалення її організацій; розрахунок коштів на ці заходи.

Планування кадрової структури підприємства здійснюється відповідно до обраної форми організаційної структури управління. Як відомо, є три основні форми такої структури: лінійна, функціональна, лінійно-функціональна, а також їх похідні. Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки, що необхідно враховувати при виборі однієї з них.

Вибираючи форму організаційної структури управління, важливо також враховувати специфіку виробництва. Якщо підприємство не велике, вузькоспеціалізоване, то для нього краще застосовувати функціональну форму організаційної структури управління, з тим щоб можна було як найкраще вивчити питання, пов’язані з різноманітними функціями виробничих підрозділів підприємства, і на цьому ґрунті планувати їхню діяльність. Якщо фірма випускає великий асортимент різнорідної продукції або має свої підрозділи у різних географічних підрозділах, то їй варто орієнтуватися на лінійну (якщо вона не велика або середня) або лінійно-функціональна (якщо середня або велика) організаційну структуру управління з виділенням лінійних керівників по видах продукції, що випускається, по географічних регіонах або по сегментах ринків.

Обрана організаційна структура управління відображається у плані з праці і заробітної плати тоді, коли він уперше розробляється або коли змінилася ця структура. Якщо ж організаційна структура управління, врахована у попередніх планових періодах, не змінювалася, то вона у плані не відбивається. На ній тільки робляться посилання.

Число працівників та їх фаховий склад по всьому підприємству і його підрозділах мають бути достатніми для успішного виконання виробничих завдань. Планування чисельності і структури кадрів повинно відповідати таким вимогам:

  1. Розрахунок чисельності і структури кадрів на перспективу повинен здійснюватися відповідно до потреб виробництва, фахового і кваліфікаційного складу працівників.

  2. Регламентація праці кожного працівника, посадове розмежування обов’язків, прав і відповідальності мають здійснюватися так, щоб не допускати завантаження спеціалістів роботою, яка може бути виконана менш кваліфікаційними працівниками.

  3. Необхідно передбачати можливість ключових кадрових змін у майбутньому, формувати кадровий резерв під запропоновані зміни.

  4. При планування необхідно забезпеч4увати оптимальний розподіл працівників за видами діяльності з урахуванням індивідуальних здібностей і характеру фахової підготовки.

  5. Слід виявляти турботу про фахову кар’єру працівників, створювати умови для навчання, перепідготовки, підвищення кваліфікації тощо.

Планування фонду заробітної плати працівників, вибір форм і систем заробітної плати. У плануванні оплати праці дуже рідко керівникові і плановим підрозділам надається повна самостійність. Як правило, оплата праці регулюється і контролюється відповідними державними органами, що виражається насамперед у встановленні певного мінімуму заробітної плати, її обов’язкової індексації. Крім державних обмежень, існують обмеження, передбачені колективними договорами, угодами з профспілками тощо.

Заробітна плата повинна безпосередньо залежати від якості і кількості праці, а також від кваліфікації працівника. Кількість праці визначається тривалістю робочого дня, що встановлюється в законодавчому порядку. Триваліша робота повинна і вище оплачуватися.

Для планування фонду заробітної плати підприємства вибираються відповідні форми заробітної плати і на підставі нормативних показників розраховуються витрати на оплату праці. При цьому враховуються і надбавки за вищу кваліфікацію працівників. Премії виплачуються з прибутку підприємства, доплати – з виторгу від реалізованої продукції, тому в планах з праці і заробітної плати плануються тільки відсотки виплат цих показників, і у фонд заробітної плати реальна вартісна величина їх не відноситься.

В основному складають такі два види планів з праці і заробітної плати:

- для підприємства в цілому (або його структурних підрозділів);

- особовий план для структурних або функціональних підрозділів підприємства.

Плановий фонд заробітної плати – це вся сума коштів, що виділяється для оплати праці працівників у плановому періоді.

Розрізняють планування фонду заробітної плати за нормативами і детальне планування фонду заробітної плати за елементами його структури.

При нормативному плануванні для визначення розрахункового фонду оплати праці може застосовуватися базовий фонд оплати, що склався у попередньому періоді (році), з урахуванням фактичних фінансових можливостей та нормативу його приросту. Відповідно до Закону «Про оплату праці» в Україні в галузевих угодах можуть визначатися умови зростання фондів оплати праці. Такими умовами можуть бути:

  • зростання обсягів виробництва;

  • зростання продуктивності праці;

  • зниження витрат на одну гривню собівартості продукції тощо.

Норматив приросту цього фонду не може бути більшим одного відсотка за кожен відсоток зростання обсягів виробництва, продуктивності праці або зниження витрат на одну гривню продукції тощо.

На рівні підприємства під час укладання колективного договору визначається механізм формування і регулювання фонду оплати праці.

Регулювання розмірів фонду оплати праці на підприємстві може здійснюватися шляхом установлення:

  • нормативного співвідношення темпів приросту середньої заробітної плати та продуктивності праці;

  • нормативного співвідношення темпів приросту фонду оплати праці і обсягів продукції, робіт, послуг.

Годинний фонд охоплює всі види оплат за фактично відпрацьований час і складається із заробітної плати за відпрацьований час за відрядними розцінками, тарифними ставками, з премій відрядникам і погодинникам, доплат за умови та інтенсивності праці, за роботу в нічний час, незвільненим бригадирам за керівництво бригадою, за навчання учнів і надбавки за професійну майстерність.

У денний фонд, окрім годинного фонду заробітної плати, входить доплата підліткам за скорочений робочий день і оплата перерв для годування дітей.

Місячний (квартальний, річний) фонд складається з денного фонду заробітної плати, оплати чергових і додаткових відпусток, оплати за час виконання державних і громадський обов’язків, доплати за вислуги років і вихідної допомоги, заробітна плата працівників, відрядження на інші підприємства або навчання.

Планові фонди заробітної плати відрізняються від звітних, оскільки останні передбачають виплати, пов’язані з недостатнім рівнем організації праці і відхилення від нормальних умов роботи (оплата внутрішньо змінних простоїв і понаднормових робіт, оплата цілоденних простоїв та інше).

Середня заробітна плата одного працівника промислово-виробничого персоналу визначається діленням планового фонду заробітної плати на чисельність промислово виробничого персоналу у відповідному періоді.


Тема: Облік та звітність підприємства

Мета: навчити студентів основним поняттям «фінансова діяльність», «фінансовий план», «баланс підприємства», поясняти сутність і значення прибутку, його види і функції, навчити як визначати фінансовий стан підприємства, пояснити чим відрізняється прибуток від рентабельності.


План

  1. Суть і завдання фінансової діяльності підприємства, її форми. Структура фінансового плану підприємства.

  2. баланс підприємства (актив і пасив).

  3. Поняття, види і розподіл прибутку.

  4. Показники оцінки фінансового стану підприємства.

  5. Суть, характеристика і показники ефективності виробництва.



1. Суть фінансової діяльності підприємства полягає у виникненні грошових відносин, пов’язаних з неперервними кругообігом коштів у формах витрачання ресурсів, одержання доходів, їх використання, а також з приводу відносин з постачальниками, покупцями продукції, працівниками підприємства, державними органами та ін..

Основні завдання фінансової діяльності підприємства:

  1. вибір форм фінансування та їх оптимальне співвідношення;

  2. вибір структури капіталу підприємства, напрямків його використання;

  3. збалансування надходжень і видатків платіжних засобів підприємства у часі;

  4. забезпечення своєчасності розрахунків;

  5. підтримання необхідної ліквідності.

Фінансування поділяється на внутрішнє і зовнішнє в залежності від джерел коштів.

Важливими формами фінансування підприємств є кредит (грошовий і майновий), випуск цінних паперів (акцій і облігацій). Спеціальними формами довгострокового кредитування є оренда і лізинг (оперативний і фінансовий).

Інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план. Основна мета складання фінансового плану (бюджету) підприємства – узгодження доходів із витратами у плановому періоді. Цей план є підсумковим і одними і важливих розділів бізнес-плану підприємства. Він включає:

  1. прогнозні дані обсягів реалізації продукції;

  2. баланс грошових надходжень і витрат;

  3. таблицю доходів і витрат;

  4. баланс активів і пасивів підприємства;

  5. визначення точки беззбитковості.

Фінансовий план складається на кожний рік з поквартальним виділенням двох розділів: надходжень і витрат (платежів).


2. Головним елементом фін. плану є баланс, тобто деталізована репрезентація фін. стану підприємства на конкретний момент часу.

Баланс складається з двох частин: активу і пасиву.

В активі балансу відображається все те, чим володіє підприємство на момент складання балансу. Пасив показує джерела формування і нагромадження капіталу.

В Україні з 1 січня 2000 р. введено в дію нову форму балансу підприємства. Вона відповідає міжнародним стандартам здійснення бух. обліку суб’єктами господарювання.


3. Визначальний вплив на фінансовий стан підприємства має прибуток.

Прибуток – це частина доходу, що залишається підприємству після відшкодування усіх витрат, пов’язаних з виробництвом, реалізацією продукції та іншими видами діяльності. В умовах ринку прибуток є джерелом усіх фінансових ресурсів підприємства.

Розрізняють такі види прибутку:

  1. Балансовий (валовий) прибуток – це загальний прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу.

  2. Операційний прибуток визначається коригуванням балансового прибутку на операційні витрати, до складу яких входять: з/пл. з нарахуваннями, аморт. відрахування, рентні платежі, транспортні і комерційні витрати.

  3. Чистий прибуток – це прибуток, що поступає у розпорядження підприємства після сплати податку на прибуток.

Основні функції прибутку:

  1. прибуток як основа інноваційних рішень;

  2. мірило успіху діяльності підприємства;

  3. джерело самофінансування і розвитку;

  4. винагорода власникам, працівникам.


  1. фінансовий стан підприємства можна оцінити за допомогою групи показників:

а) показники ліквідності;

б) показники платоспроможності;

в) показники прибутковості;

г) показники ефективності використання активів.


Показники ліквідності характеризують здатність підприємства виконувати свої поточні (короткострокові) зобовязання за рахунок поточних активів.

  1. коефіцієнт загальної ліквідності – показує скільки грошових одиниць поточних активів припадає на одну грошову одиницю поточних зобовязань:

hello_html_m45a7f131.gif

Якщо Кл.заг.<2, то платоспроможність підприємства невисока і існує певний фінансовий ризик.

Якщо Кл.заг.>2, то може виникнути сумнів у ефективності використання поточних активів.


  1. коефіцієнт термінової ліквідності – це відношення активів високої ліквідності до поточних зобовязань:

hello_html_m221060e5.gif

  1. коефіцієнт абсолютної ліквідності – характеризується відношенням грошових засобів та короткострокових ЦП до поточних зобовязань:

hello_html_m57d20efd.gif- значення цього коефіцієнта є достатнім, якщо він перевищує 0,2-0,25

Платоспроможність підприємства – це здатність виконувати свої короткі та довгострокові зобовязання за рахунок власних активів.

Показники платоспроможності:

  1. коефіцієнт платоспроможності – це відношення власного капіталу до загальних зобовязань підприємства:

hello_html_e2be30f.gif

  1. коефіцієнт заборгованості вважається нормальним при значенні показника 0,5:

hello_html_6392ba9c.gif

де Ззовн. – зовнішні зобовязання підприємства.

Показники прибутковості характеризують ефективність використання всіх видів ресурсів, які забезпечили одержання певного валового доходу.

  1. коефіцієнт прибутковості власного капіталу

hello_html_3ca6d66e.gif

  1. коефіцієнт прибутковості активів

hello_html_23391780.gif



Показником прибутковості є рентабельність.

Рентабельність – це відносний показник, що характеризує рівень ефективності (доходності) роботи підприємства.

Розрізняють:

  1. Рентабельність окремих видів продукції (Рі):

hello_html_6ba1fb05.gif

  1. Рентабельність продукції характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут і обчислюється:

hello_html_m32a03e7d.gif

  1. Рентабельність виробництва, яка може бути загальною і розрахунковою:


hello_html_m6cf088ec.gifhello_html_m290d394.gif


Основні фактори підвищення рентабельності:

А) при оцінці рентабельності виробництва:

1) ріст прибутку;

2) зменшення вартості основних виробничих фондів та залишків нормованих оборотних засобів;

Б) при оцінці рентабельності окремих видів продукції:

1) зниження собівартості виробів.


Показники ефективності використання активів

  1. оборотність основних засобів – це співвідношення між обсягом реалізації та фіксованими нематеріальними активами:

hello_html_m7f3d621d.gif

  1. оборотність активів:

hello_html_5b5a06cd.gif


5.Ефективність виробництва – це узагальнене і повне відображення кінцевих результатів використання засобів, предметів праці і робочої сили на підприємстві за певний проміжок часу. Загальну економічну ефективність виробництва ще називають загальною продуктивністю виробничої системи.

Загальна методологія визначення економічної ефективності полягає у відношенні результату виробництва до затрачених ресурсів (витрат), тобто одержаного економічного ефекту до витрат на його досягнення.

Проблема підвищення ефективності виробництва полягає в забезпеченні максимально можливого результату на кожну одиницю затрачених трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Тому критерієм еф-ті виробництва є зростання продуктивності суспільної праці.

Основні фактори підвищення ефективності виробництва – це підвищення його технічного рівня, вдосконалення управління, організації виробництва і праці, зміна обсягу і структури виробництва, поліпшення якості природних ресурсів та інші.



TEMA: ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ПІДПРИЄМСТВА

Мета: вивчити основні поняття економічної безпеки, методи та напрями організації, вміти виявити недоліки економічної служби підприємства, загрози безпеки підприємства.


ПЛАН


1. Поняття про економічну безпеку підприємства та її визначення.

2. Методи оцінки економічної безпеки підприємства.

3. Напрями організації економічної безпеки на підприємстві.



1. Поняття про економічну безпеку підприємства та її визначення


У ринкових умовах господарювання підприємство, як відкрита система, функціонує у складному зовнішньому середовищі, що характеризується нестабільністю та постійною динамікою. Таке середовище змушує керівництво швидко адаптуватися до нових умов, потребує знання законів розвитку та пошуку шляхів виживання в ринковій економіці, врахування чинників невизначеності та нестійкості економічного середовища.

Найважливішими факторами, що впливають на економічну безпеку підприємства, є ступінь досконалості законодавчої бази, рівень оподаткування, доступ на світові ринки збуту, інвестиційна привабливість регіону, держави. Насамперед, економічна-безпека підприємства залежить від економічної безпеки держави, регіону, адже ґрунтується на їхньому фінансовому, сировинному та виробничому потенціалі, перспективах розвитку. Наявність багаторівневої концепції економічної безпеки господарюючих суб'єктів усіх рівнів дає можливість забезпечити передбачуваність зовнішніх загроз підприємствам.

Економічній безпеці підприємства властивий подвійний характер: з одного боку, вона забезпечує можливість власного функціонування, з іншого — є частиною (елементом) економічної безпеки системи вищого рівня і суб'єктом, що забезпечує виконання функцій регіоном, державою. В перехідні періоди розвитку економіки домінуючими є дослідження макроекономічних аспектів економічної безпеки.

Поняття "економічна безпека" пройшло чимало переосмислень у зв'язку зі зміною умов зовнішнього середовища і з урахуванням факторів, які зумовлюють процеси управління. Вперше поняття "економічна безпека" почало застосовуватися на Заході у зв'язку зі зростанням проблеми обмеженості ресурсів та розпадом колоніальної системи, що призвело до порушення традиційних зв'язків між постачальниками ресурсів, життєво необхідних індустріальним суспільствам.

Сутність економічної безпеки полягає в забезпеченні поступального економічного розвитку суспільства з мстою виробництва необхідних благ та послуг, що задовольняють індивідуальні та суспільні потреби. Раніше усі питання, пов'язані із забезпеченням безпеки покладалися на державні органи. Останнім часом спостерігається відтворення системи безпеки, в якій провідна роль відводиться державі.

На мікрорівні економічна безпека проявляється в забезпеченні нормальної і стабільної діяльності підприємства, попередженні витоку інформації.

Економічну безпеку підприємства можна трактувати, як:

— стан захищеності усіх систем підприємства при здійсненні господарської діяльності в певній ситуації;

— стан всіх ресурсів підприємства (капіталу, трудових ресурсів, інформації, технологій, техніки, прав) та підприємницьких здібностей, при якому можливе найефективніше їх використання для стабільного функціонування і динамічного науково-технічного та соціального розвитку, здатність запобігати або швидко нівелювати різні внутрішні та зовнішні загрози;

— сукупність організаційно-правових, режимно-охоронних, технічних, технологічних, економічних, фінансових, інформаційно-аналітичних та інших методів, спрямованих на усунення потенційних загроз та створення умов для забезпечення ефективного функціонування суб'єктів підприємницької діяльності відповідно до їхніх цілей та завдань;

— стан соціально-технічної системи підприємства, котрий дає змогу уникнути зовнішніх загроз і протистояти внутрішнім чинникам дезорганізації за допомогою наявних ресурсів, підприємницьких здібностей менеджерів, а також структурної організації та зв'язків менеджменту.

Головна мета управління економічною безпекою — забезпечення найефективнішого функціонування, найпродуктивнішої роботи операційної системи та економічного використання ресурсів, забезпечення певного рівня трудового життя персоналу та якості господарських процесів підприємства, а також постійного стимулювати нарощування наявного потенціалу та його стабільного розвитку.

До основних функціональних цілей економічної безпеки належать:

— забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінансової стійкості та незалежності підприємства;

— забезпечення технологічної незалежності та досягнення високої конкурентоспроможності технічного потенціалу того чи того суб'єкта господарювання;

— досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством;

— досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелектуального потенціалу, належної ефективності корпоративних НДДкР;

— мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-господарської діяльності на стан навколишнього середовища;

— якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприємства;

— забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної таємниці і досягнення необхідного рівня інформаційного забезпечення роботи всіх підрозділів підприємства та відділів організації;

— ефективна організація безпеки персоналу підприємства, його капіталу та майна, а також комерційних інтересів.

Головна та функціональні цілі зумовлюють формування необхідних структуроутворюючих елементів і загальної схеми організації економічної безпеки.

Загальна схема процесу організації економічної безпеки включає такі дії (заходи), що здійснюються послідовно або одночасно:

а) формування необхідних корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, прав інформації, технології та устаткування);

б) загальностратегічне прогнозування та планування економічної безпеки за функціональними складовими;

в) стратегічне планування фінансово-господарської діяльності підприємства;

г) загально-тактичне планування економічної безпеки за функціональними складовими;

г) тактичне планування фінансово-господарської діяльності підприємства;

д) оперативне управління фінансово-господарською діяльністю підприємства;

е) здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки; є) загальна оцінка досягнутою рівня економічної безпеки.

Тільки за здійснення в необхідному обсязі зазначених дій (заходів) можна буде досягти належного рівня економічної безпеки підприємства.

Система економічної безпеки підприємства традиційно включає такі складові:

а) інтелектуальну і кадрову;

б) інформаційну;

в) техніко-технологічну;

г) фінансову;

г) політико-правову та екологічну:

д) силову.

Для аналітичного оцінювання кожної з них слід визначити спектри можливих загроз (ризиків) та оцінити ймовірність і наслідки їх реалізації. За умов невизначеності існує, сказати б, суперечність між теоретично досконалим і практично можливим підходами. Теоретично досконалий підхід полягає в тому, щоб урахувати всі, можливі варіанти сценаріїв руху грошових потоків. Однак практично це здебільшого неможливо зробити, бо доведеться враховувати надто багато альтернатив.

Суть основного завданий полягає в процедурі проведення таких розрахунків, котрі навіть у разі їх неповної адекватності уможливлювали б отримання достатньо надійних результатів, на які можна спиратися за вибору господарської альтернативи. Крім цього, слід особливо наголосити, що механізм створення економічної безпеки мас базуватися па внутрішньосистемних характеристиках підприємства, тобто сама соціально-економічна система має включати "вбудовані" механізми запобігання зовнішнім і внутрішнім загрозам.

За джерелом походження загрози безпеці підприємства можна розподілити па внутрішні та зовнішні.

До зовнішніх загроз у сфері підприємницької діяльності належать:

— робота спеціальних служб іноземних держав щодо здобуття інформації про економічні процеси у сфері підприємництва з мстою здійснення антиконкурентних заходів;

— робота служб безпеки суб'єктів підприємницької діяльності як вітчизняних так і зарубіжних, з мстою подавлений конкурентів, заволодіння ринками збуту чи майном конкурентів;

— протиправна діяльність організованих злочинних формувань та окремих осіб з метою заволодіння майном суб'єктів підприємницької діяльності.

До внутрішніх загроз безпеці підприємництва слід віднести:

— протиправні чи інші негативні дії персоналу суб'єкта підприємницької діяльності, що загрожують функціонуванню та розвитку підприємництва;

— порушення встановленого режиму захисту інформації з обмеженим доступом для сторонніх осіб;

— порушення порядку використання технічних засобів;

— інші порушення правил режиму безпеки, діловодства тощо, які створюють передумови для реалізації протиправних цілей злочинних елементів чи інших зацікавлених фігурантів;

— низький рівень кадрового, організаційно-правового, інформаційно-аналітичного забезпечення управління потенційними ризиками як у контексті внутрішніх, так і зовнішніх загроз.

За напрямами роботи ризик потенційних загроз можна умовно розподілити ще на дві великі групи — економічні та режимно-охоронні.

Беручи загалом, усі ризики підприємницької діяльності можна класифікувати так:

1. За сферами виявлення:

1.1. Економічний — ризик, пов'язаний зі змінами економічних факторів у ході реалізації інвестиційного проекту.

1.2. Політичний — ризик виникнення різноманітних адміністративно-законодавчих обмежень інвестиційної діяльності, які пов'язані зі зміною інвестиційної політики держави.

1.3. Соціальний — ризик страйків, здійснення під тиском робітників незапланованих соціальних програм та інші аналогічні види ризиків.

1.4. Екологічний — ризик виникнення екологічних катастроф і різних стихійних лих (землетруси, лісові пожежі, повені і под.), котрі негативно впливають на інвестиційний проект,

1.5. Інші - ризик рекету, крадіжок майна, нечесності партнерів тощо.

2. За формами інвестування:

2.1. Ризики реального інвестування — ризики, пов'язані з помилковим вибором місцезнаходження об'єкта будівництва, порушення графіків поставок необхідних матеріалів, комплектувальних деталей за проектами, суттєвим зростанням цін на інвестиційні товари, неправильним підбором підрядчиків та з іншими факторами, що знижують ефективність інвестиційного проекту.

2.2. Ризики фінансового інвестування — цю групу ризиків пов'язано з непродуманим вибором фінансових інструментів для інвестування, фінансовими труднощами чи банкрутством окремих емітентів, непередбаченими змінами умов інвестування і т. п. Ризики інвестицій у фінансові інструменти мають таку структуру:

а) ризики втраченого зиску;

б) ризики зниження доходності, а саме:

— відсоткові ризики;

— кредитні ризики;

— біржові ризики;

— селективні ризики;

— ризики втрати ліквідності;

— ризики банкрутства.

3. За джерелами:

3.1. Системний ризик — на цей вид ризику наражаються всі учасники інвестиційної діяльності і форм інвестування. Він значною мірою визначається зміною стадій економічного розвитку країни чи кон'юнктурних циклів розвитку інвестиційного ринку та іншими аналогічними факторами, на які інвестор не може вплинути, добираючи об'єкти інвестування.

3.2. Несистемний ризик — цей вид ризику притаманний конкретному об'єкту інвестування чи діяльності конкретною інвестора. Він може бути пов'язаний з некваліфікованим менеджментом проекту, посиленням конкуренції на певному сегменті інвестиційного ринку, нераціональною структурою інвестиційних ресурсів та іншими аналогічними факторами, негативним наслідкам, яких значною мірою можна запобігти за допомогою ефективного управління інвестиційним процесом.


Основними напрямами організації економічної безпеки підприємства за окремими функціональними складовими є:

1. Фінансова складова, яка вважається провідною й вирішальною, оскільки за ринкових умов господарювання фінанси є "двигуном" будь-якої економічної системи.

Спочатку оцінюються загрози економічній безпеці, що мають політико-правовий характер і включають:

— внутрішні негативні дії;

— зовнішні негативні дії;

— форс-мажорні обставини;

У процесі оцінки поточного рівня забезпечення фінансової складової економічної безпеки підлягають аналізу:

— фінансова звітність і результати роботи підприємства — платоспроможність, фінансова незалежність, структура й використання капіталу та прибутку;

— конкурентний стан підприємства на ринку — частка ринку, якою володіє суб'єкт господарювання; рівень застосовуваних технологій і менеджменту;

— ринок цінних паперів-підприємства — оператори та інвестори цінних паперів, курс акцій і лістинг.

Важливою передумовою охорони фінансової складової економічної безпеки є планування (включаючи й бюджетне) комплексу необхідних заходів та оперативна реалізація запланованих дій у процесі здійснення тим чи іншим суб'єктом господарювання фінансово-економічної діяльності.

2. Інтелектуальна й кадрова складова — належний рівень економічної безпеки у великій мірі залежить від складу кадрів, їхнього інтелекту та професіоналізму.

Охорона інтелектуальної та кадрової складових економічної безпеки охоплює взаємопов'язані і водночас самостійні напрями діяльності того чи того суб'єкта господарювання.

На першій стадії процесу охорони цієї складової економічної безпеки оцінюються загрози негативних дій і можливої шкоди від таких дій. З-поміж основних негативних впливів на економічну безпеку підприємства виокремлюють недостатню кваліфікацію працівників тих чи інших структурних підрозділів, їхнє небажання або нездатність приносити максимальну користь своїй фірмі. Це може бути зумовлене низьким рівнем управління персоналом, браком коштів па оплату праці окремих категорій персоналу підприємства чи нераціональним їх витрачанням.

Процес планування та управління персоналом, спрямований на охорону належного рівня економічної безпеки, мас охоплювати організацію системи підбору, найму, навчання й мотивації праці необхідних працівників, включаючи матеріальні та моральні стимули, престижність професії, волю до творчості, забезпечення соціальними благами.

3. Техніко-технологічна складова — процес охорони техніко-технологічної складової економічної безпеки, як правило, передбачає здійснення кількох, послідовних станів.

Перший етап охоплює аналіз ринку технологій стосовно виробництва продукції, аналогічної профілю даного підприємства чи організації проектувальника.

Другий етап — це аналіз конкретних технологічних процесів і пошук внутрішніх резервів поліпшення використовуваних технологій.

На третьому стані здійснюється аналіз товарних ринків за профілем продукції, що виготовляється підприємством, та ринків товарів-замінників; оцінювання перспектив розвитку ринків продукції підприємства; прогнозування можливої специфіки необхідних технологічних процесів для випуску конкурентоспроможних товарів.

Четвертий етап присвячується переважно розробці технологічної стратегії розвитку підприємства.

На п'ятому етапі оперативно реалізуються плани технологічного розвитку підприємства в процесі здійснення ним виробничо-господарської діяльності.

Шостий етап є завершальним, на якому аналізуються результати практичної реалізації заходів щодо охорони техніко-технологічної складової економічної безпеки на підставі спеціальної карти розрахунків ефективності таких заходів.

Формалізована оцінка рівня техніко-технологічної складової економічної безпеки підприємства "за окремим функціональним критерієм (коефіцієнтом) здійснюється на підставі аналізу розрахунку останнього (ОФК) за формулою

hello_html_4f7ee504.png

де Звідв — сумарний відвернений збиток від реалізації комплексу заходів для охорони техніко-технологічної безпеки підприємства;

Вркз — загальна сума витрат підприємства на реалізацію зазначеного комплексу заходів;

Ззавд — сумарний завданий підприємству збиток за техніко-технологічною складовою його економічної безпеки.

Як додаток до плану охорони техніко-технологічної складової економічної безпеки треба розробити планову карту розрахунку ефективності заходів з виокремлюванням прогнозованих необхідних показників.

4. Політико-правова складова — загальний процес охорони політико-правової складової економічної безпеки здійснюється за типовою схемою, яка охоплює такі елементи (дії) організаційно-економічного спрямування:

а) аналіз загроз негативних впливів;

б) оцінка поточного рівня забезпечення;

в) планування комплексу заходів, спрямованих на підвищення цього рівня;

г) здійснення ресурсного планування;

ґ) планування роботи відповідних функціональних підрозділів підприємства;

д) оперативна реалізація запропонованого комплексу заходів щодо організації належного рівня безпеки.

Основними причинами виникнення внутрішніх негативних виливів можуть бути:

а) низька кваліфікація працівників юридичної служби відповідного суб'єкта господарювання та помилки у підборі персоналу цієї служби;

б) недостатнє фінансування юридичного забезпечення підприємницької або іншої діяльності;

Причини виникнення зовнішніх негативних виливів здебільшого бувають подвійними, а саме: небажання чи нездатність підприємства активно виливати на зовнішнє політико-правове середовище його (її) діяльності:

1. Політичний;

2. Законодавчо-правовий.

До першої групи причин можна віднести:

а) зіткнення інтересів суспільних груп (верств) населення з економічних, національних, релігійних та інших мотивів;

б) військові конфлікти (дії);

в) економічна й політична блокада, ембарго;

г) фінансові та політичні кризи світового (міжнародного) характеру.

Інформаційна складова — належні служби підприємства виконують певні функції, які в сукупності характеризують процес створення та захисту інформаційної складової економічної безпеки. До таких належать:

а) збирання всіх видів інформації, що має відношення до діяльності того чи іншого суб'єкта господарювання;

б) аналіз одержуваної інформації з обов'язковим дотриманням загальноприйнятих принципів і методів;

в) прогнозування тенденцій розвитку науково-технологічних, економічних і політичних процесів;

г) оцінювання рівня економічної безпеки за всіма складовими та в цілому, розробка рекомендацій для підвищення цього рівня на конкретному суб'єкті господарювання;

ґ) інші види діяльності з розробки інформаційної складової економічної безпеки.

На підприємство постійно надходять потоки інформації, що розрізняються за джерелами їхнього формування (виникнення). Заведено виокремлювати:

— відкриту офіційну інформацію;

— вірогідну нетаємну інформацію, одержану через неформальні контакти працівників фірми з носіями такої інформації;

— вірогідну нетаємну інформацію, одержану через неформальні контакти працівників фірми з носіями такої інформації.

Оперативна реалізація заходів з розробки та охорони інформаційної складової економічної безпеки здійснюється послідовним виконанням певного комплексу робіт, а саме:

1. Збирання різних видів необхідної інформації, що здійснюється через офіційні контакти з різноманітними джерелами відкритої інформації, неофіційні контакти з носіями закритої інформації, а також за допомогою спеціальних технічних засобів.

2. Оброблення та систематизація одержаної інформації, що провадиться відповідною службою підприємства (організації) з метою упорядкування для наступного, більш глибокого, аналізу. Для цього створюються класифікатори інформації та досьє, внутрішні бази даних і каталоги.

3. Анапо одержаної інформації, котрий включає всебічне оброблення одержаних даних з використанням різних технічних засобів і методів аналізу. У процесі здійснення аналітичних робіт виконуються прогнозні розрахунки за всіма аспектами інформаційної діяльності та можливими варіантами поведінки середовища бізнесу за допомогою різних методів моделювання.

4. Захист інформаційного середовища підприємства, що традиційно охоплює:

— заходи для захисту суб'єкта господарювання від промислового шпіонажу з боку конкурентів або інших юридичних і фізичних осіб;

— технічний захист приміщень, транспорту, кореспонденції, переговорів, різної документації від несанкціонованого доступу заінтересованих юридичних і фізичних осіб до закритої інформації;

— збирання інформації про потенційних ініціаторів промислового шпигунства та проведення необхідних запобіжних дій з метою припинення таких спроб.

5. Зовнішня інформаційна діяльність.

5. Екологічна складова — проблему охорони екологічної безпеки суспільства від суб'єктів господарювання, що здійснюють виробничо-комерційну діяльність, можна вирішити тільки через розробку і ретельне дотримання національних (міжнародних) норм мінімально допустимого вмісту шкідливих речовин, які потрапляють у навколишнє середовище, а також дотримання екологічних параметрів продукції, що виготовляється.

Сутність процесу забезпечення екологічної безпеки підприємства можна виразити у вигляді функції такого типу:

hello_html_6757371f.png

де Z — витрати на заходи для дотримання екологічних норм;

Q — втрати від штрафних санкцій за порушення екологічних норм;

М — втрати від закриття для продукції підприємства ринків інших держав з більш жорсткими нормами екологічної чистоти товарів.

При цьому індикаторами екологічної складової економічної безпеки є, з одного боку, нормативи гранично допустимої концентрації шкідливих речовин, установлені національним законодавством, а з іншого — аналіз ефективності заходів для забезпечення такої екологічної складової.

Алгоритм процесу охорони екологічної складової економічної безпеки полягає в проведенні таких послідовних дій:

а) розрахунок карти ефективності здійснюваних заходів для охорони екологічної складової економічної безпеки на підставі звітних даних про фінансово-господарську діяльність підприємства;

б) аналіз виконаних розрахунків і розробка рекомендацій для підвищення ефективності здійснюваних заходів,

в) розробка альтернативних сценаріїв реалізації запланованих заходів;

г) вибір пріоритетного сценарію на засаді порівняння розрахунків ефективності запланованих заходів;

ґ) передача вибраного планового сценарію в складі загального плану охорони економічної безпеки в підрозділи, які здійснюють функціональне планування фінансово-господарської діяльності підприємства;

д) практичне здійснення запланованих заходів у процесі діяльності відповідного суб'єкта господарювання.

6. Силова складова. Принципову схему організації силової складової економічної безпеки з виокремлюванням послідовно виконуваних робіт.


Явища (дії), що негативно впливають на рівень силової складової економічної безпеки, зумовлюються кількома причинами. Основні з них:

— нездатність підприємств-конкурентів досягти переваг коректними методами ринкового характеру, тобто за рахунок підвищення якості власної продукції, зниження поточних витрат на виробництво (діяльність), удосконалення маркетингових досліджень ринку тощо;

— кримінальні мотиви одержання злочинними юридичними (фізичними) особами доходів через шантаж, шахрайство або крадіжки;

— нeкомeрційні мотиви посягань на життя та здоров'я керівників працівників підприємства (організації), а також на майно фірми.

Названі спонукальні мотиви можуть зумовити спроби негативного впливу (фізичного та морального характеру) на працівників фірми. Спроби фізичного усунення керівників, вищих менеджерів і головних спеціалістів спричинюються переважно зіткненням комерційних інтересів підприємств (організацій) конкурентів конфліктами керівництва підприємства (організації) з кримінальними організаціями (особами), а також політичними мотивами. Спроби морального тиску на працівників тієї чи тієї фірми, як правило, робляться з мстою змусити їх учинити дії, що завдаватимуть шкоди економічній безпеці та ефективному функціонуванню фірми. Виконавцями таких дій можуть бути представники криміналісту, корумповані чиновники служб безпеки та податкових служб або спеціально найняті для цього люди та організації.

У кінцевому підсумку сукупність негативних дій щодо силової складової економічної безпеки можна стисло сформулювати так:

а) фізичні та моральні впливи особистого спрямування (спрямовані проти конкретної особистості);

б) негативні дії, спрямовані на завдання шкоди майну, включаючи загрози зменшення активів підприємства (організації) і втрати ним (нею) фінансової незалежності;

в) негативний вплив на інформаційне середовище суб'єкта господарювання (промислове шпигунство).


2. Методи оцінювання рівня економічної безпеки підприємства

Для оцінювання економічної безпеки підприємства потрібен відповідний інструмент. Критерій (інтегральний показник) економічної безпеки підприємства повинен задовольняти таким умовам:

— наявність чітких фіксованих меж;

— зіставність різночасових оцінок рівня економічної безпеки одного підприємства, а також підприємств різних галузей;

— простота і доступність методики розрахунку, яка ґрунтується на наявних облікових даних, її універсальність.

Вплив усіх факторів, як внутрішніх, так і зовнішніх, на економічну безпеку підприємства дістає свій прояв у зміні показників його діяльності. Отже, рівень економічної безпеки підприємства Рек.б може бути поданий у вигляді функції багатьох змінних:

hello_html_mb5e611f.png

де х1,х2,… хn — основні показники діяльності підприємства;

?(х1),?(х2),… ?(хn) — локальні функції залежності рівня економічної безпеки від відповідних показників діяльності підприємства;

?1,?2,..?n — частка значущості кожного показника для економічної безпеки підприємства;

і — кількість показників.

Щоб вивести функцію рівня економічної безпеки підприємства, розглянемо її залежність від одного показника — ?(хі) при незмінних значеннях решти показників.

Значення показника рівня економічної безпеки підприємства мають розташовуватись у загальноприйнятій декартовій системі координат: по осі абсцис — значення аргументу, по осі ординат — значення функції. Над віссю абсцис X розташовується дільниця економічної безпеки, максимальне значення її рівня становить 1. Під віссю абсцис X розташовується дільниця економічної небезпеки, мінімальне значення її рівня становить — 1. У реальному житті не існує абсолютної захищеності (а також абсолютної небезпеки), тому рівень економічної безпеки (так само як і рівень економічної небезпеки) ніколи не досягне свого максимального (мінімального) значення, нескінченно наближаючись до нього.

Значення показника х, є додатним.

Графік функції перетинає вісь X у критичній точці хкр Це гранична точка між дільницями економічної небезпеки і безпеки, в якій рівень економічної безпеки підприємства дорівнює 0.

Функція є зростаючою або спадною, залежно від типу показника. Можна виділити три типи економічних показників: показник — "мінімум", показник — "максимум" і показник — "інтервал". Для показника першого типу критичне значення мінімально можливе для досягнення економічної безпеки (при х > хкр і Рек.б> 0), представником є продуктивність праці. Для другого типу показників, навпаки, коли х> хкр і Рек.б < 0, представником є коефіцієнт спрацювання основних виробничих фондів. Для третього типу показників функція економічної безпеки підприємства стає додатною лише при значеннях аргументу, що лежать у межах певного інтервалу, представником може слугувати частка фонду оплати праці у витратах підприємства на виробництво продукції (робіт, послуг). Коли його значення є меншим від 20 і більшим від 70 %, існує небезпека для діяльності підприємства.

В інтервалі між критичними значеннями аргументу хкр1 та хкр2 показника третього типу значення функції лишається сталим і найвищим, рівним 1 — ?, де ? — нескінченно мала величина.

Крива першого типу зростає до значення 1 - ? у точці х = хmax, відповідній максимально можливому реальному значенню показника, яке є найліпшим для досягнення економічної безпеки. У подальшому крива асимптотично наближається до 1.

Крива другого типу убуває до значення -1 + а у точці х = *тах, що відповідає максимально можливому реальному значенню показника, яке є найгіршим для досягнення економічної безпеки. У подальшому крива асимптотично наближається до -1.

Аналогічно поводиться функція залежно від показника третього типу.

За основу формули цієї залежності від показника — мінімуму приймають формулу функції показникового закону розподілу неперервної випадкової величини:

hello_html_m3244f473.png

Графік цієї функції мас вигляд кривої, що асимптотично наближається до 1. Виконавши перетворення формули, необхідні для перенесення початку графіка у точку х, а також для описання лівої (від'ємної) гілки графіка функції, яка залежить від показника — "мінімуму", можна отримати:

hello_html_mbac87d1.png

де F1(х)— функція, що описує залежність рівня економічної безпеки від показника діяльності підприємства на інтервалі від 0 до хкр.

F2(х) — функція, що описує залежність рівня економічної безпеки від показника діяльності підприємства, коли його значення перевищує хкр (рис. 1).


hello_html_m720f10fb.png


Рис. 1. Графік залежності рівня економічної безпеки підприємства від показника — "мінімуму"


Величини ?1 і ?2 визначаються логарифмуванням рівнянь лівої та правої гілок кривої у точках (0; -1 + ?) і (xmах; 1 - ?), відповідно;

hello_html_m511d4d96.png

З огляду на критичні та максимальні значення кожного показника і прийняту величину а виводяться формули залежності рівня економічної безпеки підприємства від кожного з показників його діяльності — типу "мінімум", "максимум" та "інтервал".

Частка значущості показників у рівні економічної безпеки підприємства визначається пропорційно середнім відсоткам зростання функції ?(хі) (лівої та правої віток) при зміні аргументу хі на 1 %.

Для підприємств різних галузей набір показників, які характеризують їхню виробничо-фінансову діяльність, буде неоднаковим. Але принципи вибору показників для всіх підприємств є спільними: показники мають бути, по-перше, надійними; по-друге, зіставними в різні періоди; по-третє, узагальнюючими (синтетичними) для своїх груп; по-четверте, відносно незалежними один від одного для забезпечення адекватності розроблюваної формули. Необхідно перевірити всі показники на мультиколінеарність і виключити сильно корельовані (коефіцієнти кореляції котрих перевищують 0,80—0,85). З двох сильно корельованих факторів виключається менш важливий логічно та слабше пов'язаний з результатом (рівнем економічної безпеки підприємства).

Вихідні критичні значення показників треба трактувати як теоретичні (розрахункові). Реальними ж є значення хі що лежать на межі дільниці ризику та дільниці безпеки.

Для промислових підприємств оцінка економічної безпеки є важливою, передусім, через те, що їх активно задіяний потенціал є визначальним чинником антикризового розвитку, гарантом економічного зростання і підтримки економічної незалежності та безпеки країни. Його втрата пов'язана з непередбачуваними наслідками деіндустріалізації держави, в якій багатогалузева індустрія є одним з найсильніших засобів зміцнення його єдності.

Стратегія економічної безпеки повинна включати: характеристику зовнішніх і внутрішніх загроз економічній безпеці підприємства; визначення і моніторинг чинників, які зміцнюють або негативно впливають на стійкість його соціально-економічного стану на короткострокову і середньострокову (три-п'ять років) перспективу; визначення критеріїв і параметрів (допустимих значень) показників, що характеризують інтереси підприємства і відповідають вимогам його економічної безпеки; розробку економічної політики, що включає механізми обліку, які впливають на стан економічної безпеки чинників; напрями діяльності підприємства відносно реалізації стратегії.

Стратегічне планування є ефективним засобом формального прогнозування майбутніх проблем і можливостей, забезпечуючи вищому керівництву можливість планування виробництва на тривалий період. Воно є основою для прийняття рішень щодо попередження і зниження ризиків.

Тактичне планування економічної безпеки має на меті розробку та здійснення тактичної політики підприємства в певній галузі, що забезпечує цілеспрямовану реалізацію конкретних тактичних завдань.

Інформаційні системи управління підприємством, серед яких ключове місце належить системі бухгалтерського обліку, повинні організовуватися таким чином, щоб забезпечувати стратегічне і тактичне планування діяльності та унеможливлювати вихід інформації не призначенням, що й слугує основою економічної безпеки підприємства.

Для інтегрального оцінювання рівня економічної безпеки можна рекомендувати методику, що ґрунтується на використанні традиційних показників, темпів їхньої зміни та ймовірності реалізації специфічних ризиків. Процедура проведення розрахунків складається з таких етапів:

1. Визначення нормативного рівня показників кожної складової економічної безпеки (наприклад, фінансову складову можна охарактеризувати системою показників фінансової стійкості; інформаційну — показниками ефективності інвестицій в інформаційні технології, ефективності володіння інформацією, показниками новизни інформації тощо).

2. Визначення системи цільових показників, сформованої на попередньому етапі, на поточний період, а також визначення темпів їхньої зміни (вибір того чи іншого показника здійснюється керівництвом підприємства на базі корпоративної стратегії розвитку).

3. Визначення системи ризиків, якими переобтяжено діяльність підприємства, їх перегрупування за складовими та оцінка ймовірності їх реалізації (формування спектра можливих загроз за кожною складовою).

4. Визначення порівняльних індексів за кожним показником у розрізі складових економічної безпеки підприємства (під порівняльним індексом слід розуміти співвідношення фактичного значення кожного показника з його нормативним (середньогалузевим)значенням).

5. Визначення рівня економічної безпеки для кожної складової, як добуток темпів зміни показника (не менше ніж за три роки), коефіцієнта вагомості кожного показника в системі оцінки кожної складової, що визначається керівництвом (аналітиком) на основі стратегічних цільових орієнтирів та загальної ймовірності реалізації ризиків даної складової.

6. Визначення загального показника економічної безпеки даного підприємства, як суми оцінки фінансової складової, техніко-технологічної складової, інтелектуальної та кадрової складової, інформаційної складової, екологічної складової, політико-правової складової, силової складової економічної безпеки.

На підставі цих розрахунків аналізують чутливість загального показника реалізації найімовірніших загроз та визначають коефіцієнти еластичності за кожною складовою. Потім формують систему організації економічної безпеки підприємства з урахуванням складових, що мають найбільший вплив.

Загальна методологія оцінки рівня економічної безпеки. Економічна наука розробила, а господарська практика випробувала загальну методологію оцінювання рівня економічної безпеки підприємства (організації). Його пропонується оцінювати на підставі визначення сукупного критерію через зважування й підсумовування окремих функціональних критеріїв, які обчислюються порівнянням можливої величини шкоди підприємству та ефективності заходів щодо запобігання цій шкоді. Сукупний критерій економічної безпеки будь-якого суб'єкта господарювання (ксс6) можна розрахувати, користуючись формулою

hello_html_26583a05.png

де кі — величина окремого (поодинокого) критерію за і-ю функціональною складовою;

dі — питома вага значущості і-ї функціональної складової;

n — кількість функціональних складових економічної безпеки підприємства.

З досвіду понад 50 підприємств України, частка значущості функціональних складових економічної безпеки становить: у промисловості, сільському господарстві та торгівлі найбільша значущість 0,3, а найменша — 0,05.

Рівень економічної безпеки оцінюється порівнюванням розрахункових значень kсеб із реальними величинами цього показника по підприємству (організації), що аналізується, а також (коли це можливо) за аналогічними суб'єктами господарювання відповідних галузей економіки.

Після розрахунку впливу функціональних складових на зміну kсеб здійснюється функціональний аналіз заходів з організації необхідного рівня економічної безпеки за окремими складовими з використанням відповідного алгоритму.

1. Визначення структури негативних впливів за функціональними складовими економічної безпеки. Розподіл об'єктивних і суб'єктивних негативних впливів.

2. Фіксація здійснених превентивних заходів для запобігання негативним впливам за всіма функціональними складовими економічної безпеки.

3. Оцінювання ефективності здійснених заходів з погляду нейтралізації конкретних негативних впливів за кожною складовою економічної безпеки.

4. Визначення причин недостатньої ефективності заходів, здійснених для подолання вже наявних і можливих негативних впливів на економічну безпеку.

5. Виявлення неусунених та очікуваних негативних впливів на рівень економічної безпеки і тих, що можуть з'явитися в майбутньому.

6. Опрацювання рекомендацій щодо усунення існуючих негативних впливів на економічну безпеку і запобігання можливим таким впливам.

7. Оцінювання вартості кожного з пропонованих заходів щодо усунення негативних впливів на рівень економічної безпеки та визначення відповідальних за їхню реалізацію.

Результати функціонального аналізу оформляються у вигляді спеціальної таблиці-карти. Заповнюючи її, негативні явища, що впливають одразу на кілька складових економічної безпеки, враховують окремо для кожної з них, натомість вартість заходів, які повторюються стосовно різних функціональних складових, враховують у бюджеті підприємства (організації) лише один раз.

Оцінка ефективності діяльності відповідних структурних підрозділів підприємства (організації) з використанням даних про витрати на запобігання можливим негативним впливам на економічну безпеку та про розміри відверненої і заподіяної шкоди дає об'єктивну (підкріплену економічними розрахунками) панораму результативності діяльності всіх структурних підрозділів (відділів, цехів) з цього питання. Конкретна оцінка ефективності роботи структурних підрозділів того чи того суб'єкта господарювання щодо економічної безпеки здійснюється з використанням таких показників:

— витрати на здійснення заходу;

— розмір відверненої шкоди;

— розмір заподіяної шкоди;

— ефективність здійсненого заходу (як різниця відверненої та заподіяної шкоди, поділеної на витрати на здійснення заходу).

Для більшої наочності та зручності користування зазначені показники доцільно подавати у формі нескладної таблиці.


3. Напрями організації економічно! безпеки на підприємстві

Середовище, в якому працює підприємство, потребує постійної роботи управлінського персоналу над удосконаленням рішень щодо забезпечення його економічної безпеки. Одним із напрямів цього процесу є організація системи безпеки на підприємстві. У зв'язку з цим усі підприємства створюють власні або використовують міжвідомчі служби безпеки.

Міжоб'єктні служби безпеки, як правило, спеціалізуються або на чисто режимно-охоронних послугах (охорона будівель, споруд, транспорту, окремих працівників підприємств, установ, членів їх сімей тощо), або на суто економічних, правових чи консультаційних. Клієнтами таких служб є сукупність малих та середніх підприємств, організацій та установ, для яких важко утримувати власні служби безпеки. Більш великі підприємства, банківські чи інші установи кредитно-фінансової системи також звертаються з окремих питань у ці служби безпеки.

Такі суб'єкти економіки не зможуть забезпечити ефективного функціонування своєї організації без комплексного підходу до питань безпеки. Тому, як правило, вони створюють власні служби безпеки. Структура цих підрозділів залежить від рівня становлення підприємства, масиву питань, вирішення яких покладає на ці служби керівництво організації на тому чи іншому етапі її розвитку. Але в структурі типових служб безпеки повинні обов'язково бути підрозділи, до функцій яких входять такі елементи системи безпеки, як:

— розвідка, контррозвідка з економічних та інших питань;

— внутрішня безпека, режим діловодства, моніторинг факторів ризику;

— режим проходу на об'єкт та охорону його будівель, територій і споруд;

— фізична безпека персоналу;

— протипожежна безпека;

— технічна безпека, до якої входять:

— робота охоронно-технічного обладнання;

— захист засобів зв'язку, комп'ютерних систем та інших комунікаційних мереж;

— радіаційно-хімічна безпека, цивільна оборона;

— безпека перевезень;

— інформаційно-аналітична робота;

— психолого-соціологічна робота;

— рекламно-пропагандистське забезпечення діяльності суб'єкта підприємництва;

— експертна перевірка механізму системи безпеки.

Для ефективного виконання перерахованих функцій важливо врахувати такі допоміжні елементи системи безпеки, як:

а) система повідомлення про екстрений збір;

б) типове планування дій особового складу служби безпеки (далі — СБ), персоналу організації в критичних ситуаціях;

в) нормативне регулювання питань безпеки;

г) режим ділових зустрічей та переговорів;

г) взаємодія з правоохоронними органами;

д) навчальна підготовка особового складу СБ;

с) навчальна підготовка персоналу об'єкта з питань безпеки.

Такі служби охорони, як правило, створюються при місцевих органах внутрішніх справ або при державній службі безпеки. СБ будь-якої фірми постійно виконує певний комплекс завдань. Головними з них для будь-якої фірми є такі:

а) охорона виробничо-господарської діяльності та захист відомостей, що вважаються комерційною таємницею даного підприємства;

б) організація роботи з правового та інженерно-технічного захисту комерційних таємниць фірми;

в) запобігання необґрунтованому допуску й доступу до відомостей та робіт, які становлять комерційну таємницю;

г) організація спеціального діловодства, яке унеможливлює несанкціоноване одержання відомостей, віднесених до комерційної таємниці відповідного підприємства;

ґ) виявлення та локалізація можливих каналів витоку конфіденційної інформації в процесі звичайної діяльності та за екстремальних ситуацій;

д) організація режиму безпеки за здійснення всіх видів діяльності, включаючи зустрічі, переговори й наради в рамках ділового співробітництва підприємства з іншими партнерами;

е) забезпечення охорони приміщень, устаткування, офісів, продукції та технічних засобів, необхідних для виробничої або іншої діяльності;

є) організація особистої безпеки керівництва та провідних менеджерів і спеціалістів підприємства;

ж) оцінювання маркетингових ситуацій та неправомірних дій конкурентів і зловмисників.

Сукупність конкретних завдань, що стоять перед службою безпеки підприємства, зумовлює певний набір виконуваних нею функцій. Загальні функції, що покладаються на службу безпеки підприємства полягають в такому:

— захист законних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності та їх співробітників;

— збірання даних, їх аналіз, оцінювання і прогнозування оперативної обстановки та різноманітних ризиків на підприємстві, в організації, установі;

— вивчення та перевірка партнерів, клієнтів і конкурентів;

— своєчасне виявлення можливих посягань на об'єкт чи його співробітників з боку джерел зовнішніх загроз безпеці;

  • недопущення проникнення на об'єкт структур промислового шпіонажу, злочинних формувань чи осіб із протиправними намірами;

— протидія технічному проникненню на об'єкта чи його комунікаційні системи;

— захист співробітників об'єкта від насильницьких посягань;

— виявлення, запобігання можливій протиправній чи іншій негативній діяльності співробітників суб'єкта підприємництва на шкоду його безпеці;

— збереження матеріальних цінностей, відомостей з обмеженим доступом;

— пошук та здобування необхідної інформації для прийняття оптимальних управлінських рішень з питань стратегії і тактики подальшої підприємницької діяльності;

— фізичну і технічну охорону будов, споруд, територій, транспортних засобів;

— формування в засобах масової інформації у партнерів та клієнтури позитивного іміджу про суб'єкт підприємницької діяльності, що повинно сприяти реалізації бізнес-проектів;

— відшкодування матеріальних та моральних збитків, спричинених неправомірними діями юридичних чи фізичних осіб;

— організація і забезпечення пропускного та внутрішньо-об'єктного режиму в приміщеннях; порядок несення служби; контроль дотримання вимог режиму персоналом підприємства і партнерами (відвідувачами);

— участь у розробці основоположних документів (статуту, правил внутрішнього розпорядку, договорів тощо) з метою відображення в них вимог організації безпеки й захисту (комерційної таємниці):

— розробка та здійснення заходів із забезпечення роботи з документами, що містять відомості, які є комерційною таємницею, контроль виконання вимог матеріалів інструктивного характеру;

— виявлення і перекриття можливих каналів витоку конфіденційної інформації, облік та аналіз порушень режиму безпеки працівниками підприємства, клієнтами та конкурентами;

— організація та проведення службових розслідувань за фактами розголошення або втрати документів, інших порушень безпеки підприємства;

— розробка, оновлення і поповнення переліку відомостей, що становлять комерційну таємницю, та інших нормативних актів, які регламентують порядок організації безпеки й захисту інформації;

— забезпечення суворого виконання вимог нормативних документів з питань захисту комерційної таємниці;

— організація та регулярне проведення навчання працівників підприємства й служби безпеки за всіма напрямами захисту комерційної таємниці;

— ведення обліку сейфів і металевих шаф, якщо в них дозволене постійне чи тимчасове зберігання конфіденційних документів, а також облік та охорона спеціальних приміщень і технічних засобів;

— підтримка контактів із правоохоронними органами та службами безпеки сусідніх підприємств (організацій) в інтересах вивчення криміногенної обстановки в районі;

— контроль за ефективністю функціонування системи безпеки.

У нормативних документах, які визначають організацію діяльності служб безпеки підприємств, виокремлюються конкретні об'єкти, які підлягають захисту від потенційних загроз і протиправних посягань. До них належать:

— персонал (керівники; персонал, який володіє інформацією, що становить комерційну таємницю підприємства);

— матеріальні цінності та фінансові кошти (приміщення, споруди, устаткування, транспорт; валюта, коштовні речі, фінансові документи);

— інформаційні ресурси з обмеженим доступом;

— засоби та системи комп'ютеризації діяльності підприємства;

— технічні засоби та системи охорони й захисту матеріальних та інформаційних ресурсів.


Тема: Банкрутство підприємств.

Мета: знати поняття банкрутства, санації, мирової угоди, види банкрутства.


План

    1. Необхідність, функції та завдання інституту банкрутства підприємства.

    2. Завдання претензій кредиторів.

    3. Фінансова санація на ухвалу господарського суду.

    4. Мирова угода.

    5. Санація через реорганізацію (реструктуризацію).

    6. Приховане, фіктивне та навмисне банкрутство.



Банкрутство підприємств (організацій) як економічне явище


Поняття банкрутства органічно притаманне сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує неспроможність підприємства (організації) задовольнити вимоги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов’язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди.

Закон України «Про банкрутство» під банкрутством розуміє зв’язану з недостачею активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб’єкта підприємницької діяльності задовольнити у встановлений для цього строк пред’явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.

За нормальних умов господарювання акціонери та кредитори сподіваються на винагороду, рівень якої залежить від ступеня прибутковості фірми. Одна з перших ознак руху до банкрутства — спад прибутковості фірми нижче за вартість її капіталу. Відсотки за кредит і дивіденди, що сплачуються фірмою, перестають відповідати сучасним ринковим умовам господарювання, а вкладання коштів у таку фірму стає невигідним. Кредитори (власники облігацій та інші) одержують певні суми, визначені кредитними угодами, але відносна вигідність їхніх вкладень у дану фірму зменшується, а в зв’язку зі спадом вартості акціонерного капіталу падає й ціна акцій, збільшується ризик неповернення коштів, у фірми виникають труднощі з готівкою, особливо якщо кредитори не пролонгують кредитні угоди на наступний період і фірма змушена буде виплатити не тільки відсотки, а й суму основного боргу. Може виникнути криза ліквідності і фірма увійде в стан «технічної неплатоспроможності». Це явище можна вже розглядати як банкрутство.

Зарубіжний досвід показує, що спрогнозувати банкрутство можна за 1,5—2 роки до появи його очевидних ознак. Цілком можливим є виявлення початкових ознак банкрутства через прогнозування «ціни підприємства» на найближчу та довгострокову перспективу.

Зниження прибутковості фірми або збільшення середньої вартості зобов’язань означає зниження її ціни. Ціна фірми — це приведені до теперішнього часу потоки виплат кредиторам та акціонерам. Як дисконтна ставка використовується середньозважена вартість капіталу. Ціна фірми може впасти нижче за суму зобов’язань кредиторам. Це означає, що акціонерний капітал «зникає». Ось це і є повне банкрутство — банкрутство акціонерів. Ціна фірми може впасти навіть нижче за ліквідаційну вартість активів. Тоді ліквідаційна вартість розглядатиметься як ціна фірми, а ліквідація фірми стає вигіднішою за її експлуатацію. Акціонери у цьому разі втрачають свій капітал.

Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізноманітнішими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи: 1) зовнішні, які практично дуже важко (іноді неможливо) врахувати; 2) внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому підприємстві. Результатом одночасного впливу всіх чинників є настання банкрутства (рис. 20.1).

Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національними. Міжнародні фактори формуються під впливом динаміки загальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу та ін.

Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств спричиняється зовнішніми, а 2/3 — внутрішніми причинами. Очевидним є й те, що фактори банкрутства для вітчизняних підприємств є іншими, похідними від кризового стану національної економіки.

Саме необґрунтована економічна політика уряду, некеровані інфляційні процеси, тотальна економічна криза, політична нестабільність суспільства, спад ділової активності в економіці найбільш впливають на результати діяльності підприємств передовсім через недосконалість законодавчої бази. На сучасному етапі дуже уповільнився розвиток науки та техніки знов-таки через глибоку кризу в інвестиційній сфері. Низький рівень інтегрованості вітчизняної економіки, неефективне використання зарубіжного капіталу, різке погір­шання кон’юнктури внутрішнього і зовнішнього ринків спричиняють помітні симптоми банкрутства в багатьох підприємствах України.


hello_html_2cbfddb.gif

Рис. 20.1. Основні причини банкрутства підприємств (організацій).

Рух до кризового стану починається в момент виникнення кумулятивного зростання величини відхилення тих чи тих показників, які характеризують стан зовнішнього та внутрішнього середовища функціонування фірми, від довгострокових тенденцій динаміки цих показників. Наприклад, якщо обсяг продажу товару коливався в межах ±3% середньомісячної величини від середньоквартальної, а наступного місяця впав на 10% і негативна тенденція наростає, то маємо вже певні симптоми кризового стану.

Існують і цілком конкретні симптоми настання тотальної заборгованості і повної неплатоспроможності підприємства (організації). Найбільш характерні з них показано на рис. 20.2.

Процес зростання процентних ставок і цін зумовлює подорожчання сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, яке випереджає підвищення цін на готову продукцію, збільшує за інших однакових умов кредиторську заборгованість підприємства. Усе це потребує додаткових кредитних ресурсів і, як наслідок, призводить до негативних змін у структурі зобов’язань підприємства через підвищення середньої вартості пасивів.

У дальшому наростають кризові явища (більш явні ознаки банкрутства), які зумовлено різкими змінами структури балансу підприємства, а саме: труднощі з готівкою та різке зменшення грошових коштів на рахунках; збільшення дебіторської заборгованості (різке зниження її теж може бути негативним явищем, бо свідчитиме про труднощі зі збутом, зростання запасів готової продукції); збільшення кредиторської заборгованості; зниження обсягів продажу (хоча перед ліквідацією підприємства можливий повний розпродаж його продукції). Крім того, характерною є затримка з поданням звітності, наявність конфліктних ситуацій на підприємстві.

Банкрутство може виникнути на кожному з етапів життєвого циклу конкурентної переваги фірми (ЖЦКПФ). Дослідники називають такі основні фактори, що сприяють банкрутству фірми.

Першим детермінантом є параметри факторів виробництва. Вплив цих факторів спостерігається на всіх стадіях (етапах) життєвого циклу КПФ, але особливо важливі вони на стадії зародження. На даній стадії є сім причин, унаслідок дії яких фірма може зазнати банкрутства:

неправильне визначення місії фірми та її виробничого профілю;

низькі підприємницькі здібності власника (власників) фірми;

низька кваліфікація управлінського персоналу фірми;

неадекватний маркетинг;

велика частка позикового капіталу;

низька кваліфікація виконавців (робітників, інженерів і т. п.);

— неадекватність трансакційних витрат.

Наступним етапом життєвого циклу КПФ є прискорення зростання. Даний етап характеризується тим, що фірма має добрий попит на свою продукцію, сильну маркетингову стратегію, високу кваліфікацію управлінського персоналу, що дає змогу їй процвітати та збільшувати виробництво. У цій ситуації для фірми є небезпечною тільки велика частка позикових коштів у загальній масі капіталу, що використовується. Фірма може своєчасно не забезпечити виплат своїм кредиторам і збанкрутіти.


hello_html_m2d3fb124.gif


Рис. 20.2. Сутність можливих симптомів банкрутства підприємств.

На етапі уповільнення зростання загрозу банкрутства створюють: погане використання оборотного капіталу, втрата гнучкості в управлінні, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат. Рівень використання капіталу можна визначити, аналізуючи коефіцієнти ліквідності активів. Швидкість обороту коштів, тобто швидкість перетворення їх на гроші, безпосередньо впливає на платоспроможність підприємства. Брак гнучкості в управлінні призводить до неефективних управлінських рішень, несвоєчасного прийняття таких і, як наслідок, до збільшення витрат на управління та до втрат прибутку від неадекватного й несвоєчасного реагування на зовнішні та внутрішні відхилення.

Етап зрілості характеризується стабільним станом фірми, стабільним прибутком, насиченням усіма виробничими ресурсами. На цьому етапі небезпечною є низка таких факторів: високий ступінь неліквідності оборотного капіталу, старіння основного капіталу, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат. Так, фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння основного капіталу призводить до зниження продуктивності праці, як порівняти з іншими фірмами, до втрати конкурентної переваги фірми, а внаслідок цього — до банкрутства.

На етапі спаду виробництва діють ті самі фактори, що й на етапі зрілості. Але стан погіршується загальним незадовільним фінансовим становищем суб’єкта господарювання. Він втрачає споживачів, а негативна дія внутрішніх факторів може призвести до прискореного його банкрутства.

Іншим важливим детермінантом слугують параметри попиту. Аналіз свідчить, що ці параметри діють на всіх стадіях ЖЦКПФ і, як правило, є однаковими для всіх етапів. Різке зниження сукупного попиту негативно впливає на всі види діяльності: скорочуються обсяги виробництва, збільшуються витрати на одиницю продукції, зменшується прибуток на одиницю продукції та загальний обсяг прибутку.

У разі розвитку виробництва товарів-замінників настає процес витискання товарів, що їх виробляє фірма, з ринків, зменшення попиту на цю продукцію і, як можливий наслідок, утрата фірмою прибутку та банкрутство.

Аналогічно діють і інші фактори параметрів попиту, але їхній вплив різний на різних етапах ЖЦКПФ. Так, на етапі прискорення зростання до банкрутства може призвести тільки один факторрізке зниження сукупного попиту. Інші фактори не мають вирішального значення, оскільки фірма перебуває на стадії інтенсивного зростання.

Наступним детермінантом є рівень галузевої конкуренції. Збільшення конкурентних переваг інших фірм галузі може бути каталізатором банкрутства фірми на будь-якому етапі ЖЦКПФ. Цей процес свідчить про те, що інші фірми використовують ліпші технології, маркетингову стратегію та управлінські кадри. Відставання фірми погіршує її становище на ринку і також може призвести до банкрутства.

Вплив державної політики є важливим фактором, що впливає на розвиток та функціонування фірми через фіскальну та кредитно-грошову системи.


Етапи і процедура порушення справи про банкрутство

Умови та механізм визнання юридичних осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, суб’єктами банкрутства (банкрутами) і порядок задоволення претензій кредиторів визначено законодавчо. Основні етапи порушення справи про банкрутство того чи того суб’єкта господарювання показано на рис. 20.3.

Згідно із законом України «Про банкрутство» суб’єктом банкрутства може бути будь-яка юридична особа, що не спроможна своєчасно задовольнити вимоги кредиторів та сплатити податки. Ця юридична особа має бути зареєстрованою як суб’єкт підприємницької діяльності. Боржником є юридична особа, проти якої порушено справу про банкрутство, а банкрут — це боржник, що перебуває у процесі ліквідації.

Як кредитор може виступати будь-яка українська або іноземна юридична чи фізична особа, що має вимоги (претензії) до боржника на підставі як майнових, так і немайнових зобов’язань останнього. Вартість вимоги визначається залежно від її сутності: вартість негро­шового зобов’язання — за ринковою ціною на день подання заяви про банкрутство (до подання такої заяви сума будь-якої вимоги включає лише відсотки та штрафи), вартість вимоги за контрактом — за вартістю збитків заподіяних кредитору боржником у зв’язку з невиконанням умов контракту.

Заяву про банкрутство можуть подати кредитори (крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечено заставою), органи державної податкової служби, органи державної контрольно-ревізійної служби, сам боржник. Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні утворюють так звані збори кредиторів. Заява про банкрутство подається до Арбітражного суду за місцем знаходження боржника.


hello_html_mfada077.gif


Рис. 20.3. Основні етапи порушення справи про банкрутство
підприємства (організації).


Письмова заява кредитора (боржника, органів податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби) до арбітражного суду і є підставою для порушення справи про банкрутство. До заяви кредитора додаються список інших кредиторів, яких знає заявник; список підписаних боржником контрактів; список арбітражних чи інших судових справ боржника чи проти боржника. Якщо боржник у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності, з власної ініціативи звернувся до арбітражного суду, то до його заяви додаються список боржників і кредиторів, суми їхніх вимог, забезпечених або незабезпечених заставою (якщо вимоги забезпечено заставою, то вказується вартість застави); список майна та його вартість.

Заяву кредитора може бути відкликано заявником до прийняття арбітражним судом рішення про визнання боржника банкрутом. Відкликання заяви боржником можливе тільки за згодою кредитора.

Після прийняття заяви проводиться попереднє засідання Арбітражного суду, на якому розглядаються подані документи, заслуховується пояснення сторін і, в разі необхідності, призначається розпорядник майна боржника. Якщо суд вирішує, що всіх процедурних вимог дотримано, то він призначає судовий розгляд справи, надсилає повідомлення всім сторонам судового процесу і публікує повідомлення про рішення суду в офіційному друкованому органі Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України.

У місячний строк (від дня опублікування повідомлення) Арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зобов’язує всіх осіб, що подали заяви з майновими вимогами до боржника, скликати збори кредиторів, а якщо кількість кредиторів перевищує десять осіб — створити повноважний комітет. Повноваження комітету визначаються зборами кредиторів.

Будь-яка фізична чи юридична особа (у тім числі і сам боржник чи кредитор), які бажають взяти участь у реструктуризації або санації боржника, у той самий строк повинні подати до Арбітражного суду заяви з письмовим зобов’язанням про переведення на них боргу, а також указати умови проведення процесу реструктуризації або санації.

У даному разі санація є процедурою, що включає угоду між санатором та кредиторами, спрямовану на врегулювання боргів та фінансове оздоровлення юридичної особи боржника.

Отже, першим етапом санації є перехід до санатора боргів боржника; другим — узгодження умов реструктуризації юридичної особи боржника; третім — узгодження між санатором та кредиторами умов виплати боргу.

Практика показує, що реструктуризація може здійснюватись у різних формах через придбання санатором та/або фізичною чи юридичною особами, ним визначеними, усього чи частки статутного фонду боржника для виплати боргів боржника згідно з умовами плану реорганізації; усього чи частки майна боржника (включаючи частину або всі його угоди) з метою одержання коштів для погашення боргів; здавання в оренду (лізинг) усієї або частини власності боржника з метою розподілу орендних платежів між кредиторами; передачі підприємства в оренду трудовому колективу, якщо боржник — державне підприємство.

Реструктуризація може бути інструментом приватизації цілісного майнового комплексу державного підприємства або часток (паїв, акцій) держави в господарських товариствах у таких випадках: якщо боржником є державне підприємство; боржник сам порушив справу про банкрутство; план реструктуризації передбачає процес приватизації боржника.

Будь-який план санації має включати черговість задоволення претензій (вимог) до боржника відповідно до умов пропозиції про санацію. За браком відсутності пропозицій щодо проведення санації або в разі незгоди кредиторів з умовами проведення санації боржника Арбітражний суд визнає боржника банкрутом і з цього приводу ухвалює відповідну постанову.



Методичні основи визначення ймовірності банкрутства суб’єктів господарювання


Для успішного господарювання на ринкових засадах суттєво важливим є можливість оцінки ймовірності банкрутства суб’єктів підприємницької та іншої діяльності. В Україні, де протягом багатьох десятиріч панувала позаринкова система господарювання, що виключала офіційне визнання банкрутства як економічного явища, нема загальновизнаної вітчизняної методики визначення ймовірності банкрутства суб’єктів господарювання. У зв’язку з цим доводиться користуватися зарубіжними методичними підходами, в основу яких покладено факторні моделі прогнозування банкрутства підприємств та організацій.

Найпростішою є двофакторна модель оцінки ймовірності банкрутства підприємства (організації). Вона передбачає обчислення спеціального коефіцієнта Z і має такий формалізований вигляд:

hello_html_35cb022.gif, (20.1)

де kзл — коефіцієнт загальної ліквідності; qпк — частка позикових коштів у загальній величині пасиву балансу.

За двофакторною моделлю ймовірність банкрутства будь-якого суб’єкта господарювання є дуже малою за будь-якого від’ємного значення коефіцієнта Z, і великою за Z > 1.

Більш обґрунтованою і більш поширеною є п’ятифакторна модель Альтмана. Професор Нью-Йоркського університету Едвард Альтман розробив алгоритм розрахунку індексу кредитоспроможносі, який одержав назву індексу (моделі) Альтмана. Цей індекс дає змогу з достатньою вірогідністю розподілити суб’єкти господарювання на тих, що працюють стабільно, і на потенційних банкрутів. Свою модель Е. Альтман побудував на підставі дослідження фінансового стану та результатів господарської діяльності 66 компаній, розрахувавши 22 фінансові коефіцієнти і скориставшися для своєї моделі лише п’ятьма найбільш вагомими. Ці коефіцієнти характеризують з різних сторін (усебічно) прибутковість капіталу та його структуру.

Індекс Альтмана «Z» розраховується за формулою

Z = 3,3К1 + 0,99К2 + 0,6К3 + 1,4К4 + 1,2К5, (20.2)

де 3,3; 0,99; 0,6; 1,4 і 1,2 — коефіцієнти регресії, що характеризують міру впливу на індекс «Z»; К1 — характеризує прибутковість основного та оборотного капіталу; визначається діленням суми балансового прибутку на загальну вартість активів; з певною часткою умовності його можна назвати показником рентабельності виробництва; К2 — відображає дохідність суб’єкта господарювання і розраховується як співвідношення чистої виручки від реалізації продукції і загальної вартості активів підприємства (організації); К3 — визначає структуру капіталу фірми; обчислюється як відношення власного капіталу (за ринковою вартістю) до позикового капіталу (суми коротко- і довгострокових пасивів); К4 — відображає рівень чистої прибутковості виробництва (діяльності); розраховується діленням обсягу реінвестованого прибутку (суми резерву, фондів соціального призначення та цільового фінансування, нерозподіленого прибутку) на загальну вартість активів фірми; К5 — характеризує структуру капіталу й визначається як відношення власного оборотного капіталу до загальної вартості активів суб’єкта господарювання.

Для визначення ймовірності банкрутства того чи того суб’єкта господарювання розрахунковий індекс «Z» необхідно порівняти з критичним його значенням. Для точнішого визначення ступеня ймовірності банкрутства підприємства (організації) рекомендується користуватися таблицею 20.1. Зрозуміло, що в процесі ранжування (розподілу) підприємств та інших суб’єктів підприємницької діяльності часто виникає потреба врахувати специфіку відповідної галузі (сфери діяльності), а відтак визначити іншу шкалу градації індексів.

Таблиця 1

СТУПІНЬ ІМОВІРНОСТІ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВА (ОРГАНІЗАЦІЇ),
ЩО ВИЗНАЧАЄТЬСЯ ЗА ІНДЕКСОМ Е. АЛЬТМАНА

Значення індексу «Z»

Ступінь імовірності банкрутства

1,8 і нижче

від 1,81 до 2,6

від 2,61 до 2,9

від 2,91 до 3,0 і вище

Дуже висока

Висока

Достатньо ймовірна

Дуже низька


У вітчизняній практиці господарювання застосування моделі Е. Альтмана зв’язане з певними труднощами. По-перше, коефіцієнти регресії К1—К5 розраховувалися автором за результатами діяльності компаній, що функціонували у зовсім іншому конкурентному ринковому середовищі. По-друге, у шкалі Альтмана не враховано галузевих особливості господарювання. По-третє, вітчизняним спеціалістам бракує інформації для розрахунку коефіцієнта К3 через недорозвинутість ринку цінних паперів. Тому запропоновані Е. Альтманом методичні принципи визначення ймовірності банкрутства можна використовувати у вітчизняній практиці господарювання за такої умови: коефіцієнти регресії та критичні значення індексу «Z» треба обов’язково розраховувати для конкретних галузей (сфер діяльності) з використанням оптимальних критеріїв, які відображали б специфічні умови господарювання вітчизняних підприємств (організацій).



Причини і процедура ліквідації збанкрутілих суб’єктів господарювання

Причини ліквідації (припинення діяльності) підприємств та організацій можуть бути різними. Головними є такі:

1) вартість майна боржника продовжує знецінюватися і бракує будь-якої можливості її відновлення;

2) жодна юридична чи фізична особа не звернулася до відповідного органу із заявою про проведення реструктуризації або санації боржника;

3) жодний з поданих реструктуризаційних чи санаційних планів не було схвалено кредиторами;

4) запропонований план виходу підприємства (організації) з кризового стану з тих чи тих причин неможливо реалізувати.

Рішення про ліквідацію боржника може прийняти суд зі своєї ініціативи чи на клопотання розпорядника майна, кредитора, зборів чи комітету кредиторів. Про визнання боржника банкрутом Арбітражний суд ухвалює відповідну постанову, яка надсилається всім учасникам, причетним до цього процесу (засновнику визнаної банкрутом юридичної особи; власнику майна банкрута або вповноваженому ним органу; банку, клієнтом якого є банкрут; органу, що зареєстрував банкрута як суб’єкта підприємницької діяльності; усім кредиторам; усім учасникам угод, що в них боржник бере участь; усім учасникам арбітражного процесу; державній службі зайнятості; відповідним профспілковим органам). Цією постановою призначаються також ліквідатори з представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також з Фонду державного майна, якщо банкрутом визнано державне підприємство або організацію.

Призначені арбітражним судом ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію, якій надаються певні повноваження. До ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута і всі його майнові права та обов’язки. Ліквідаційна комісія: управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію та оцінку майна; визначає ліквідаційну масу і розпоряджається нею; вживає заходів для стягнення дебіторської заборгованості; реалізує майно збанкрутілого підприємства (організації) і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів.

Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які, з метою погашення боргу, може бути звернене стягнення на вимогу кредиторів. Мається на увазі все майно боржника, що належить йому на праві власності або повного господарського відання. Якщо суб’єкт банкрутства є засновником або учасником господарського товариства та відповідно власником частки у статутному фонді товариства, зазначена частка підлягає викупу або вилученню зі статутного фонду через його зменшення; одержані кошти включаються до складу ліквідаційної маси. Орендоване майно виключається з ліквідаційної маси.

Оцінка ліквідаційної вартості збанкрутілого підприємства має певні особливості, зумовлені характером незвичайної ситуації. Головна особливість полягає в тім, що це активний вид оцінки, на підставі якої приймаються певні управлінські рішення і здійснюються певні практичні дії. Крім того, оцінка ліквідаційної вартості підприємства безпосередньо впливає на інтереси третьої сторони (крім замовників і оцінювачів), а саме: кредиторів, інвесторів, судових органів. На думку провідного американського оцінювача Ш. Пратта, ліквідаційна вартість — це чиста грошова сума, яку власники (власник) підприємства можуть одержати за ліквідації підприємства і окремого розпродажу його активів.

У світовій практиці розрізняють поняття упорядкованої та примусової ліквідації, а також відповідно терміни «упорядкована ліквідаційна вартість» і «вимушена ліквідаційна вартість». За упорядкованої ліквідації продаж активів здійснюється протягом визначеного (розумного) строку з тим, щоб одержати за них найвищу можливу ціну. Для найбільш неліквідних активів цей період може становити до двох років. Вимушена ліквідація передбачає негайний розпродаж активів, як правило, усіх одночасно (на одному аукціоні). Спеціалісти розрізняють також ліквідаційну вартість припинення функціонування активів підприємства. У цьому разі активи списуються.

Величина ліквідаційної вартості від продажу активів, очищена від супутніх витрат, дисконтується на дату оцінки за ставкою дисконту, яка враховує ризик, зв’язаний із цим продажем. Ліпше, уважає Ш. Пратт, продавати окремо активи, ніж ціле підприємство. Тоді сума виручки є, як правило, вищою.

Зарубіжна практика виокремлює певні етапи технологічної послідовності процесу розрахунку впорядкованої ліквідаційної вартості підприємства:

● перший етап — розробка календарного графіка ліквідації активів підприємства;

● другий етап — оцінка поточної вартості активів з урахуванням витрат на їхню ліквідацію;

● третій етап — обчислення обсягів зобов’язань підприємства;

● четвертий етап — визначення різниці між поточною (скоригованою) вартістю активів і величиною зобов’язань підприємства.

За визначення ліквідаційної вартості активів використовуються дані балансу підприємства, розраховується ринкова вартість земельних ділянок, вартість інших активів за різними методами оцінки (акумуляції активів, порівняльним або ринковим, дохідним).

Визначення ліквідаційної маси здійснюється з метою реалізації активів банкрута і за необхідності майна інших осіб, які відповідають за його зобов’язаннями, для розподілу виручених коштів між кредиторами.

Наслідки ліквідації і форми реалізації майна банкрутів



Визнання в установленому порядку боржника банкрутом має певні юридичні наслідки: по-перше, припиняється підприємницька діяльність такого боржника (підприємства, організації); по-друге, до ліквідаційної комісії переходить право розпоряджання майном банкрута і всі його майнові права та обов’язки; по-третє, вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зобов’язань банкрута; по-четверте, припиняється нарахування пені і відсотків на всі види заборгованості підприємства-банкрута (організації).

Рішення про продаж майна банкрута за погодженням зі зборами (комітетом) кредиторів приймає ліквідаційна комісія, яка визначає порядок продажу майна банкрута (склад, умови і строки придбання майна). Реалізація майнових активів банкрута провадиться через викуп у разі надходження лише однієї пропозиції; якщо пропозицій надходить дві або більше, то призначається проведення конкурсу чи аукціону.

У світовій практиці загальновживаними способами реалізації є такі: продаж одному чи кільком покупцям; продаж на аукціоні або з допомогою тендера; надання в оренду одному чи кільком орендарям усіх або частини майнових активів банкрута з дальшим розподілом коштів, виручених від оренди, між кредиторами; передання заставленого майна заставодержателю; залишення боржникові збиткового майна або такого, що має незначну цінність і не впливає на збільшення майнових активів. Можна використовувати й будь-які інші способи реалізації, затверджені в судовому порядку.

У разі, коли суб’єктом банкрутства є унітарне державне підприємство або господарське товариство, у статутному фонді якого переважна частка майна належить державі, проведення аукціону (конкурсу) здійснюється органом приватизації. У разі, коли суб’єктом банкрутства є юридична особа, заснована на недержавній формі власності, ліквідаційна комісія може або безпосередньо проводити аукціон, або доручити його проведення спеціалізованому ліцензованому підприємству (установі).

Усі форми продажу майна банкрута (через викуп, на аукціоні, за конкурсом) оформляються договорами купівлі-продажу, який укладається між ліквідаційною комісією від імені підприємства-банкрута та покупцем.

Ліквідаційна комісія за погодженням зі зборами (комітетом) кредиторів визначає послідовність реалізації об’єктів ліквідаційної маси та критерії їхнього відбору для продажу, оскільки допускається продаж як цілісних майнових комплексів, так і окремого індивідуально визначеного майна, об’єктів незавершеного будівництва або законсервованих об’єктів.


Черговість
задоволення
претензій
кредиторів

Кошти, виручені від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів (рис. 20.4). Вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої. За браком майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові суми. Вимоги, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Не розглядаються і вважаються погашеними також вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їхнього пред’явлення. Майно (крім коштів державних підприємств-банкрутів), що залишилося після задоволення вимог кредиторів і членів трудового колективу, передається власникові або відповідному органу приватизації для реалізації, якщо арбітражний суд прийняв ухвалу про ліквідацію юридичної особи-боржника. Кошти, що залишилися після задоволення державним підприємством-банкрутом вимог кредиторів і членів трудового колективу, зараховуються до відповідного позабюджетного фонду приватизації.


hello_html_a2eaaae.gif


Рис. 4. Черговість задоволення претензій кредиторів.


Після завершення реалізації майнових об’єктів, що входять до складу ліквідаційної маси є необхідними для повного задоволення всіх вимог кредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами ліквідаційна комісія складає та подає в Арбітражний суд ліквідаційний баланс. У ліквідаційному балансі мають бути відображені показники обсягу майнових активів (ліквідаційної маси), дані їхньої інвентаризації, відомості про реалізацію об’єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу, а також суми розподілу виручених коштів поміж кредиторами.

Результати розгляду арбітражним судом ліквідаційного балансу становлять кінцевий етап ліквідаційної процедури. Арбітражний суд виносить ухвалу про затвердження ліквідаційного балансу у разі, коли ліквідаційна комісія належним чином здійснила заходи для виявлення й реалізації всіх майнових активів, що підлягали включенню до ліквідаційної маси, та у встановленому порядку розподілила виручені суми між кредиторами. Якщо за результатами ліквідаційного балансу не залишилося майна після задоволення вимог кредиторів і не надійшло будь-яких заперечень, арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію цієї юридичної особи.

У разі, коли Арбітражний суд доходить висновку, що ліквідаційна комісія не виявила або не реалізувала всіх наявних майнових активів, необхідних для повного задоволення кредиторів, він виносить ухвалу про призначення нових ліквідаторів. Нова ліквідаційна комісія знову здійснює всі етапи ліквідації підприємства.

Комітет кредиторів (за браком такого — збори кредиторів) або будь-який окремий кредитор можуть опротестувати ліквідаційний баланс. Після розгляду заперечень Арбітражний суд приймає рішення щодо затвердження (не затвердження) балансу.

Після затвердження ліквідаційного балансу: 1) суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи боржника; 2) оприлюднює цю ухвалу; 3) звільняє ліквідаторів від виконання своїх обов’язків. У разі незатвердження звіту суд може висунути вимогу про виправлення виявлених недоліків або, як уже було сказано, призначити нових ліквідаторів.

Отже, справа про банкрутство вважається закритою тільки після затвердження плану реструктуризації або санації майна боржника або після затвердження ліквідаційного балансу.

Згідно з чинним законодавством, якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається вільним від боргів і може продовжити свою підприємницьку діяльність. Арбітражний суд має право винести ухвалу про реорганізацію (ліквідацію) юридичної особи тільки тоді, коли в неї залишилось майнових активів менше, ніж потрібно для її функціонування згідно із законодавством, або на клопотання власників її майна.

* У сільському господарстві робоча та продуктивна худоба, довгорічні насадження виокремлюються у самостійні види основних фондів, в інших галузях виробничої сфери їх відносять до виду «Інші основні фонди» (див. рис. 5.2).

Лекции по Экономике предприятий
  • Другое
Описание:

Практика господарювання на ринкових засадах підтверджує ту незаперечну істину, що результативність (ефективність) будь-якої виробничо-господарської діяльності залежить передусім від компетентності та творчої активності управлінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, законодавчої бази й соціальних  аспектів господарювання.

     Економіка підприємства спирається не тільки на власну логіку і зміст, а й на  вихідні методологічні положення суміжних економічних дисциплін.

      Протягом останніх років тривало становлення ринкової системи господарювання, активніше здійснюватися економічні реформи, виявилися нові аспекти реформування форм власності і структурної перебудови економіки України.

      Економіка є терміном грецького походження, що дослівно означає мистецтво ведення господарства. Будь-яку роботу, в процесі якої люди виготовляють необхідні для життя продукти та предмети (матеріальні блага), перевозять і продають їх, здійснюють після продажне сервісне обслуговування товарів тривалого користування, заведено називати виробного-господарською діяльністю, а  підприємства, на  яких відбувається така діяльність, є суб’єктами господарювання органічно взаємозв’язаної економічної системи.

     Саме тому економіку, цілком справедливо, вважають головною цариною діяльності людей, що забезпечує суспільство життєво необхідними матеріальними благами і послугами виробничо-технічного та споживного призначення. Основною ланкою економічної системи країни, де безпосередньо продукуються товари чи надаються послуги населенню та суспільству в цілому, є економіка підприємства.

     Економіка підприємства як конкретна галузь економічної науки й навчальна дисципліна базується на пізнанні та свідомому використанні економічних законів та закономірностей функціонування та розвитку суспільного виробництва. Саме виявлення конкретних форм прояву цих законів і закономірностей у господарській діяльності підприємства правомірно вважається загальним предметом дисципліни.  Отже,  предмет «Економіка підприємства» включає вивчення: теорії та практики господарювання на рівні підприємства, конкретних форм та методів господарювання, принципів формування й використання виробничого потенціалу, взаємодії усіх видів ресурсів; організації та ефективності господарьско-комерційної діяльності.

 

       Методологія вивчення курсу має відповідати процесу пізнання істини: від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Ось чому в ній необхідно виокремлювати емпіричну, теоретичну та прикладну сторони. Емпірична сторона пізнання означає здійснення збиральної й описової функцій (встановлення, реєстрація, викладання й первинна  систематизація фактів). Теоретичний зріс процесу пізнання реалізує функцію пояснення нових понять і термінів, створення  нових та уточнення існуючих теорій,  прогнозування розвитку процесів і явищ. Прикладний бік цього процесу характеризується опрацюванням практичних рекомендацій для забезпечення найефективніших форм господарювання.

Автор Выговская Марина Владимировна
Дата добавления 06.01.2015
Раздел Другое
Подраздел
Просмотров 1939
Номер материала 38880
Скачать свидетельство о публикации

Оставьте свой комментарий:

Введите символы, которые изображены на картинке:

Получить новый код
* Обязательные для заполнения.


Комментарии:

↓ Показать еще коментарии ↓